Один із нападників тримав дівчину за волосся й зап’ястя. Він стояв нестійко: важке взуття ковзало, вага була перенесена на одну ногу. Другий, вищий, відпустив двері й розвернувся до мене. Із кабіни долинало рівне бурчання двигуна — водій лишався за кермом і чекав, гадаючи, що його втручання не знадобиться.
Я зупинився так, щоб чоловікам довелося зробити крок, перш ніж вони змогли б мене дістати.
— Відпустіть її, — сказав я.
Вищий розхилив дублянку, ніби хотів показати масивний ланцюг на шиї й усе, що за ним малося на увазі. Від нього тхнуло тютюном і вчорашнім алкоголем. Обличчя було втомленим, але погляд — нахабним і важким.
— Біжи своєю дорогою, спортсмене, — процідив він. — Поки ноги цілі.
Його напарник засміявся й сильніше смикнув дівчину до машини.
— Чужі справи тебе не стосуються. Розвертайся й щезни.
Вищий простягнув руку, маючи намір відштовхнути мене за плече. Рух був широкий і самовпевнений. Я змістився вбік, не зустрічаючи силу в лоб, коротко перехопив його руку й завдав точного удару відкритою долонею. На льоду чоловік утратив рівновагу швидше, ніж зрозумів, що сталося. Його ноги роз’їхалися, тіло обм’якло, і він важко осів біля колеса.
Другий завмер лише на мить. Потім відпустив дівчину й поліз за пазуху. Цієї миті мені вистачило, щоб скоротити відстань. Я притиснув його передпліччя до грудей, не даючи витягти зброю, і різко вдарив у корпус. Повітря вийшло з нього зі сиплим стогоном. Він зігнувся і впав навколішки, безпорадно розкриваючи рота.
Усе тривало кілька секунд. Дівчина притислася спиною до холодної стінки фургона й дивилася на мене, не в силі повірити, що обидва викрадачі вже лежать на землі. Але небезпека не зникла. Водійські дверцята розчахнулися з таким гуркотом, що звук рознісся над пустирем.
Із кабіни вискочив сухорлявий чоловік у шкіряній кепці. У руках він тримав сталевий ломик. Лаючись, заніс його над плечем і ступив до мене. Я розвернув корпус, готуючись ухилитися від удару, однак тьмяне світло ліхтаря в цю мить упало мені на обличчя.
Водій завмер. Його погляд спершу затримався на шрамі над моєю бровою, потім зустрівся з моїм. Ломик здригнувся в піднятій руці.
— Остапе Андрійовичу?.. — видихнув він.
Метал вислизнув із його пальців і з дзенькотом покотився по льоду. Я впізнав Назара — водія одного з найвпливовіших людей міста. П’ять років тому саме він приніс свого господаря до мене, стікаючого кров’ю, і тримав ліхтар над кухонним столом, поки я боровся за чуже життя. Тоді жодна лікарня не хотіла приймати пораненого: надто небезпечно вважалося відповідати за смерть такого пацієнта.
Я витяг кулю, відновив ушкоджені судини й кілька разів повертав серцю ритм. Від тієї ночі люди, які стояли високо в місцевій злочинній ієрархії, знали моє ім’я. Для них воно означало не загрозу, а борг, який неможливо сплатити грошима. Рядові виконавці про це не чули, зате Назар пам’ятав усе.
В оточенні Мирослава такий борг вважали недоторканним. Кожен, хто свідомо посягав на людину, яка врятувала господаря, ставив під сумнів зобов’язання самого господаря й тим самим порушував лад, на якому трималася його влада. Назар розумів це краще за рядових виконавців: тієї ночі він бачив безпорадність Мирослава й знав, якою ціною вдалося повернути його до життя. Тепер водієві не потрібні були ні пояснення, ні підтвердження.
Тому водій дивився на мене не як на переможця двох його супутників. Він бачив людину, перед якою його господар одного разу виявився цілковито безпорадним. Для Назара підняти ломик тепер означало перекреслити ту ніч і накликати гнів не лише Мирослава, а й усіх, хто знав її ціну. Усвідомлення прийшло миттєво: на його обличчі проступив жах перед наслідками, які вже неможливо було скасувати.
Він відступив, перевів погляд на своїх супутників і зрозумів, кому вони щойно спробували погрожувати…
