— У машину! Негайно! — закричав Назар.
Чоловік, який стояв навколішки, поповз до відчинених дверей, усе ще хапаючи повітря. Водій підхопив другого за комір і з величезним зусиллям затягнув його в салон. Тепер від колишньої нахабності не лишилося нічого. Назар заметушився, озирався на мене й ледве давав раду тремтінню в руках.
— Не тримайте зла, Остапе Андрійовичу. Вони не знали. Я теж не відразу розгледів…
Він грюкнув дверима, кинувся за кермо й різко рушив. Колеса кілька разів прокрутилися на льоду, перш ніж упіймали дорогу. За хвилину чорний фургон розчинився в сірій передсвітанковій імлі.
Дівчина стояла біля замету, обхопивши себе руками. Її легка шубка розхилилася, під нею блищала концертна сукня — ошатна, тонка, зовсім недоречна серед снігу й промерзлих гаражів. Обличчя лишалося білим, губи тремтіли, а на лівому зап’ясті проступила кров: один із викрадачів здер шкіру своїм жорстким хватом.
— Вони поїхали, — промовив я тим тоном, яким зазвичай повідомляв пацієнтові, що операція закінчилася. — Але стояти тут однаково не можна. Ти можеш іти?
Вона кивнула, хоч коліна помітно підгиналися. Я не став брати її за руку: після пережитого будь-який несподіваний дотик міг знову викликати паніку. Лише підняв сумку, показав напрямок і пішов поруч, підлаштовуючи крок під її слабку ходу.
Назар неодмінно доповість господареві. Ту людину звали Мирославом, а за сиве волосся й холодну витримку його прозвали Сивим. Він був розважливим, гордим і вмів пам’ятати борги, але власну владу цінував вище за вдячність. Коли особисті інтереси стикалися з давнім зобов’язанням, ніхто не міг наперед сказати, що переважить.
Вести дівчину до себе було не можна. Дім знайдуть першим, а звертатися до людей у формі в той час означало лише заздалегідь повідомити переслідувачам, де ми перебуваємо. Потрібне було місце, якого не було в офіційних списках і куди не зазирали ні злочинці, ні ті, хто отримував від них конверти.
Ми майже сорок хвилин петляли між гаражами й занедбаними промисловими будівлями. Я кілька разів змінював напрямок, перевіряючи, чи немає за нами стеження. Дівчина йшла мовчки, притискаючи поранену руку до грудей. Нарешті за старою цегляною котельнею показався крайній бокс гаражного кооперативу.
Там жив Ігнатич, мій колишній співслужбовець. Колись він був сапером, втратив ногу під час однієї з гірських кампаній, а після повернення влаштувався неофіційним сторожем. Він не любив розпитувань, не боявся самотності й умів мовчати краще за багатьох розвідників.
Я постукав у залізні ворота умовним сигналом — тричі коротко й один раз довго. Усередині брязнув засув. У вузькій щілині з’явилося зморшкувате обличчя Ігнатича. Він подивився спершу на мене, потім на промерзлу дівчину в концертній сукні й не поставив жодного запитання.
— Заводь її швидше, — буркнув він. — Ще трохи, і обоє до металу примерзнете.
Від розпеченої пічки в гаражі стояла майже літня спека. Ігнатич зачинив ворота, а я посадив незнайомку на продавлений автомобільний диван і вкрив чистою армійською ковдрою. Поки вона приходила до тями, ми зі старим сапером без зайвих слів перевірили обидва виходи й влаштували непомітне сповіщення на підступах. Якщо хтось наблизиться нишком, ми почуємо це раніше, ніж він торкнеться дверей.
Ігнатич дістав з-під верстака стару рушницю, перевірив її й поклав біля крісла. Я розкрив медичний підсумок, який за звичкою носив навіть на пробіжці. Усередині були бинти, антисептик і все необхідне для невеликої рани.
— Покажи зап’ястя, — попросив я.
Дівчина нерішуче простягнула руку. Її й досі морозило, хоч у приміщенні було спекотно. Я обережно обробив садно й почав накладати пов’язку, намагаючись не робити різких рухів.
— Як тебе звати?
— Соломія, — відповіла вона захриплим від морозу голосом.
— А я Остап Андрійович. Вигаданий тобою дядько Петро виявився непоганим ходом. Тепер нам потрібні справжні відомості — хто ці люди і чому вони чекали саме на тебе…
