Соломія обхопила пальцями гарячу кружку, яку простягнув Ігнатич, і довго дивилася, як над чаєм піднімається пара. Я не квапив її. Закінчив пов’язку, прибрав інструменти й сів навпроти, залишивши між нами достатньо простору.
— Я співаю в ресторані «Полярне світло», — нарешті сказала вона. — Увечері там естрадні пісні, романси, іноді джаз. Я працюю вже два роки. Нічний банкет затягнувся, і робота закінчилася лише близько п’ятої. Я вийшла через службові двері й попрямувала додому. Вони, мабуть, стежили за мною ще від ресторану.
Вона зробила ковток, але чашка однаково цокотіла об зуби.
— Заклад належить Сивому.
Після цих слів Соломія замовкла й стала дивитися в кружку, ніби вимовлене прізвисько саме собою могло привести господаря до гаража. За два роки вона звикла стишувати голос, коли йшлося про Мирослава. Навіть працівники, які ніколи не бачили його зблизька, знали: у стінах ресторану краще не обговорювати його рішень. Страх там не виражався криками; він жив у коротких поглядах, раптово обірваних розмовах і звичці адміністратора зачиняти двері перед тим, як передати чергове розпорядження.
Поступово, зігріваючи долоні об чашку, дівчина поверталася до себе. Спершу її розповідь складалася з коротких фраз, потім у ній з’явилися інтонації й гнів. Я бачив, як приниження витісняє заціпеніння: їй було страшно, але ще сильнішим ставало обурення від думки, що двоє дорослих чоловіків дістали право розпоряджатися її майбутнім лише тому, що за ними стояло відоме ім’я. Це почуття стримувало її від нової паніки краще за будь-яке заспокійливе.
Почувши прізвисько, я відчув, як усі окремі деталі складаються в одну картину. Це був той самий Мирослав, чиє життя я врятував на кухонному столі. Назар служив у нього водієм, а двоє біля фургона виконували наказ, що виходив із його кола.
— Сім днів тому я попередила адміністратора про звільнення, — продовжила Соломія. Тепер у її голосі з’являлися не лише втома, а й стримана злість. — Я відкладала гроші, хотіла поїхати до великого міста й вступити до музичного училища. Мені набридло співати до ранку перед людьми, які вважають, що можуть купити все разом із музикою.
Адміністратор передав її рішення господареві. Наступного дня Мирослав запросив співачку до кабінету. Він не підвищував голосу й не погрожував прямо. Просто повідомив, що працівники його закладів не звільняються з власної волі. Поки він не дозволить, людина лишається частиною його справи.
— Я відповіла, що не є його річчю, — сказала Соломія. — Розвернулася й вийшла. Думала, він утримає заробіток або заборонить іншим ресторанам брати мене. Я була готова втратити гроші, аби тільки поїхати. Але я не зрозуміла головного: для нього моя відмова виявилася публічною непокорою.
Вона опустила очі на білу пов’язку.
— Якщо одна співачка може піти, решта теж зрозуміють, що мають право вибирати. Тому мене хотіли повернути не заради роботи. Мене збиралися привезти до нього, принизити перед людьми, замкнути й тримати доти, доки я не погоджуся знову вийти на сцену. Вони мали показати всім, чим закінчується слово «ні».
У гаражі потріскували дрова. Ігнатич мовчки сидів біля пічки й слухав, не втручаючись. Я розумів, що для Мирослава справа тепер полягала не у втрачений співачці й не в грошах. Він захищав власний образ людини, чиє розпорядження не можна оскаржити. Назар уже їхав до нього з розповіддю про зустріч, а господар міста вирішував, що для нього важливіше: давній борг чи принижене самолюбство.
— Навіщо ви зупинилися? — тихо спитала Соломія. — Ви ж одразу зрозуміли, з ким маєте справу. Могли зробити вигляд, що нічого не помітили. Усі так роблять.
Я підійшов до маленького вікна й рукавом стер із нього лід. За склом поволі сірів світанок.
— Колись я вже не встиг допомогти людині, яка була за два кроки від мене. Більше я не проходжу повз тих, кого ще можна витягти. Ти залишишся тут, доки ми не зрозуміємо, чого чекати від Сивого.
Я хотів додати, що Мирослав надто розумний для лобової атаки, але договорити не встиг. Десь за задньою стіною пролунав різкий дзвін. Розсипалося скло, увімкнене нами в систему сповіщення.
Хтось перетнув межу гаража з боку теплотраси й рухався до нас, не збираючись стукати…
