Простір під ліжком ніби зник. Катерина більше не відчувала ні пилюки, ні затерплого плеча, ні ваги сукні. Лишилося тільки зізнання чоловіка, якому вона довірила майже десять років власного зламаного життя.
Олег був за кермом. Через свою безвідповідальність він згубив Зоряну, а потім дозволив її сестрі взяти на себе чужу провину, позбутися материнської любові й щодня карати себе за те, чого вона не вчиняла. Навіть принесені ним до лікарні фрукти, лагідні слова й терплячі усмішки тепер перетворювалися на частини одного довгого обману.
— Я повернуся до гостей, — першою порушила тишу Вероніка. — А ти заспокойся. Ще трохи — і станеш чоловіком убитої горем нареченої.
Вона коротко розсміялася з власної двозначності. Підбори віддалилися, двері рипнули. Олег ще якийсь час простояв біля вікна, потім пішов і він.
Кілька хвилин Катерина лежала нерухомо. Десь у великій кімнаті звучала музика, хтось пересував стільці, перевіряв документи й кликав наречену. Весілля все ще готувалося початися, хоча для неї вже закінчилося.
Вона обережно виплутала фату з ніжки ліжка й вибралася назовні. У дзеркалі відбивалася бліда жінка з червоними очима, сірою смугою пилюки на щоці й пом’ятою сукнею. Катерина витерла обличчя, вставила сережку й дістала годинник із потаємної кишеньки.
Стрілки нерухомо показували за чверть перша. Цього разу тьмяний образ став виразнішим: вона сидить праворуч від водія, дивиться на власне зап’ястя й просить когось зменшити швидкість. На кермі — чоловічі руки.
Картина все ще розпадалася на уривки, однак головне вже не викликало сумнівів. Катерина не керувала машиною. Олег сидів ліворуч, а Зоряна була ззаду.
Вона вийшла в порожній коридор, пройшла повз двері до зали й зняла з вішалки старе пальто. Накинула його просто поверх білої сукні, сховавши фату під комір. Ніхто не помітив, як наречена спустилася службовими сходами й покинула будинок через бічний вихід.
Надворі стояв ясний вересневий день. Поділ заважав іти, перехожі озиралися на дивну жінку у весільному вбранні під старим пальтом, але ніхто її не зупинив. На розі Катерина зупинила таксі й назвала єдину адресу, де почувалася захищеною, — годинникову майстерню.
Сьогодні вона не стане дружиною Олега. Не дозволить йому перечекати останні місяці й знову використати її мовчання як сховок. Як саме домагатиметься правди, Катерина ще не знала, але рішення вже працювало всередині чітко, мов справний механізм.
Дорогою вона майже не дивилася у вікно. Білі складки сукні заповнили заднє сидіння, фата сповзала з плеча, а в кишені важко лежав зупинений годинник. Катерина раз у раз торкалася його крізь тканину, ніби перевіряла, чи не зникне щойно почута правда разом із будинком, що лишився позаду. Але кожен дотик повертав колишню певність: її життя було збудоване на підміні, і тепер цю брехню належало розібрати так само уважно, як складний механізм.
Павло Сергійович відчинив двері й завмер, побачивши весільну сукню під пальтом, пилюку на обличчі й перекошену фату. Він не став питати ні про гостей, ні про нареченого. Лише відступив, впустив Катерину й повернув ключ у замку.
Усередині пахло мастилом, старим деревом і вистиглим чаєм. Десятки настінних, камінних і настільних годинників цокали кожен у своєму ритмі. Раніше Катерині здавалося, ніби це б’ються маленькі серця; сьогодні їхній злагоджений хід не давав їй упасти.
— Сідай, — сказав майстер і поставив чайник.
Вона опустилася біля верстака, на якому лежали знайомі лупи, пінцети й тонкі викрутки. Побачивши звичний лад, Катерина нарешті перестала стримуватися. Розповідь виривалася уривками: сережка, ліжко, Вероніка, медичний архів, весілля, зізнання.
Павло Сергійович слухав, склавши руки на колінах, і не перебивав. Коли слова скінчилися, у майстерні знову лишилося тільки цокання.
— Від самого початку в цій історії щось не сходилося, — нарешті мовив він. — Через рік після аварії ти прийшла сюди майже безбарвною. Я бачив людей, які втратили близьких, і бачив винних. У тобі була інша мука — ніби тебе змусили нести вирок, сенсу якого ти сама не розуміла.
— Чому ж ви нічого не сказали?
— Що саме? Що старому майстрові здається, ніби ти не вбивала сестру? Ти вирішила б, що я просто тебе жалію. Для такої правди потрібна опора, інакше сумнів мучив би ще сильніше.
Він підвівся, підійшов до невеликого сейфа, де зберігав дорогі клієнтські речі, й дістав згорток. Розгорнув тканину й поклав на зелене сукно наручний годинник.
— Ти залишила його тут учора. Я прибрав під замок, щоб не загубився.
Катерина машинально торкнулася кишені сукні. Пальці натрапили на холодний корпус. За мить на столі поруч лежали майже нерозрізненні наручні годинники: світлі циферблати, потерті ремінці, однакова форма корпусу.
— Але цей увесь час був при мені, — розгублено сказала вона. — Отже, той, що ви дістали, інший?
Павло Сергійович підніс обидва корпуси до лампи, звірив подряпини й відкрив задню кришку одного з них. На внутрішньому боці виднілася крихітна процарапана літера «З».
— Зоряна, — видихнула Катерина.
— Півтора місяця тому ти сама попросила мене поставити цю позначку, — нагадав майстер. — Спершу Олег приніс тобі один годинник. Після цього ти почала перебирати коробки з речами сестри, знайшла там такий самий, принесла сюди, відремонтувала й веліла позначити літерою. Годинник Зоряни залишила в майстерні, а той, що повернув наречений, носила при собі.
До цієї миті пам’ять підкидала лише розрізнені спалахи. Тепер два однакові циферблати, що лежали поруч, ніби замкнули розірване коло. Катерина згадала батькові руки, коробочки на столі й слова про двох доньок, схожих на дві стрілки на одному циферблаті…
