Стіни майстерні відступили, поступаючись місцем зимовій дорозі. Спогад більше не складався з окремих картинок — він повернувся майже цілком, разом із запахами, голосами й холодом за вікном.
Того вечора вони втрьох поверталися з дня народження спільного знайомого. Олег запевняв, що випив зовсім небагато, хоча за столом майже не відставав від інших, і вперто наполіг на тому, що сам поведе машину. Зоряну часто заколисувало, тому вона влаштувалася на задньому сидінні, згорнулася за спиною сестри й невдовзі задрімала.
Катерина сиділа попереду праворуч. На її зап’ясті був годинник, який тепер лежав на верстаку. У зеленкуватому світлі панелі стрілки показували за чверть перша, а за лобовим склом блищала слизька дорога.
Вони запізнювалися, і Олег додавав швидкості. Катерина попросила його не гнати. Він розсміявся, кинув щось легковажне й іще дужче натиснув на педаль.
Поворот виник надто швидко. Машину повело вбік, позаду скрикнула Зоряна, яка прокинулася, і темряву розірвав удар. Ремінь утримав Катерину на передньому пасажирському місці; годинник зупинився тієї ж миті.
Потім настала порожнеча завдовжки майже в десятиліття. Поки Катерина лежала непритомна, Олег пересадив її за кермо, вигадав історію про те, що випадково проїжджав повз, і переконав усіх, що врятував сестер. Розповідь про материне прохання теж виявилася брехнею: після аварії годинник зберігав він і повернув його лише тоді, коли вирішив, що пам’ять Катерини більше не становить загрози.
До вечора вона не покидала майстерні. Павло Сергійович не намагався втішати гучними словами, лише доливав чай і лишався поруч. Телефон дзвонив без упину: спершу Олег, потім Вероніка, далі незнайомі номери — ймовірно, гості. Катерина не відповіла жодного разу й урешті вимкнула апарат.
— Пам’ять повернула правду тобі, але слідству одного спогаду може виявитися замало, — сказав майстер. — Минуло багато років. Захисник заявить, що ти помиляєшся або склала цю картину вже після зірваного весілля. Потрібен факт, який існував ще тієї ночі.
Катерина згадала підслухану розмову.
— Анна Петрівна. Олег боїться старої медичної картки. Отже, там лишилося те, що не вдасться пояснити його словами.
Анну Петрівну шукали два дні. Павло Сергійович розпитував давніх знайомих, і невдовзі вони отримали адресу будинку на околиці. За невисоким парканом ріс старий яблуневий сад, а двері відчинила жінка, якій було далеко за сімдесят, з уважними, досі чіпкими очима.
Катерина назвалася. Обличчя Анни Петрівни змінилося так швидко, ніби цього імені вона чекала багато років.
— Я тебе пам’ятаю, — сказала лікарка. — Дівчину з тієї зимової аварії. Ти мене, звісно, не впізнаєш, але я не забула. Заходь. Я давно сподівалася, що одного дня хтось прийде по те, що тоді лишилося непочутим…
