Катерина підвелася. Суддя вже хотів нагадати про порядок, але, зустрівши її погляд, дозволив сказати кілька слів.
— Я не відповім, що пробачаю тебе, Олеже. Не тому, що ненавиджу. Ненависті в мені більше немає, та й сил на неї теж. Просто пробачення не можна вимагати як послугу.
Вона ненадовго замовкла.
— Його можна подарувати людині, яка справді розкаялася. Ти ж шкодуєш насамперед себе. Навіть зараз говорив про свій страх, свій тягар і своє покарання. Зоряні дісталося кілька красивих фраз, а мене ти згадав лише для того, щоб попросити звільнити тебе від провини.
Олег опустив очі, але Катерина продовжила:
— Мені не потрібна твоя в’язниця, щоб жити далі, і я не шукаю помсти. Я вже повертаю собі життя. Але полегшувати твоє сумління не зобов’язана. Ти згубив мою сестру, відібрав роки і мусиш сам нести знання про це. Мого пробачення ти не отримаєш.
Вона сіла. Олег ще кілька секунд стояв, потім повільно опустився на місце й більше не підвів голови.
Після перерви суд оголосив рішення й визнав його винним. Було враховано нетверезий стан, загибель людини, приховування власної участі й свідоме перекладання вини на невинну. Олегові призначили реальний строк — роки, які належало прожити без звичної можливості зачаровувати людей ретельно дібраними словами.
Вероніка, як і припускав Руденко, зіткнулася з набагато менш тяжкими наслідками. Її участь почалася через багато років після аварії й полягала в цинічній пораді. Однак у професійному колі її ім’я тепер надовго пов’язали з цією історією, і відновити колишню репутацію було майже неможливо.
Із будівлі суду Катерина вийшла сама. Павло Сергійович і Анна Петрівна хотіли піти з нею, але вона попросила дати їй кілька годин. Лишалася справа, яку не можна було поділити ні з адвокатом, ні з друзями.
Цвинтар був на околиці біля світлого гаю. Пізній осінній день стояв тихий і безвітряний, дерева були голі, під ногами шаруділо сухе листя. У кишені пальта Катерина несла свій годинник і годинник Зоряни.
Мати й Зоряна лежали поруч за однією невисокою огорожею. Усі ці роки Катерина приходила сюди як винуватиця: швидко ставила квіти, не дивилася на портрет сестри й ішла, ніби не мала права затримуватися. Сьогодні знайома стежка вперше привела до них не вбивцю, а обмовлену доньку й сестру…
