Судові слухання почалися пізньої осені. На той час про давню аварію, нову експертизу й підміну водія знало все місто. Люди, які роками відводили від Катерини очі, тепер першими віталися, поступалися дорогою й ховали винуваті погляди.
Вона не відчувала ні задоволення, ні жаги помсти. Колись місто карало її мовчанням, тепер тим самим мовчанням намагалося просити пробачення. Обидва жести були запізнілими й порожніми: жоден не повертав Зоряну, матір чи роки, прожиті в самозвинуваченні.
Зала була невеликою, зі світлими дерев’яними панелями. Катерина вперше зайняла місце потерпілої — не жінки, яку всі вважали винною, а людини, в якої відібрали правду. Поруч розкладав матеріали Руденко.
У першому ряду сидів Павло Сергійович у старому строгому костюмі. Біля нього — Анна Петрівна, яка спеціально приїхала підтвердити свій запис. Вона сказала Катерині, що мусить завершити те, що багато років тому почала одним рядком у медичній картці.
За огорожею стояв Олег. За місяці розслідування він дуже здав: костюм висів вільно, обличчя посіріло. До Катерини він жодного разу не повернув голови.
Анна Петрівна відповідала чітко й без зайвих емоцій. Розповіла про нічне чергування, стан двох сестер і косий синець від ременя на тілі тієї, що вижила. Коли обвинувач попросив пояснити значення напряму сліду, лікарка показала це настільки просто, що сенс зрозуміли всі присутні.
У водія стрічка проходить від лівого плеча до правого боку. У переднього пасажира — навпаки. Слід на тілі Катерини починався праворуч і разом з іншими травмами вказував, що за кермом вона не була. Судовий експерт підтвердив цей висновок уже сухою мовою дослідження.
Захисник Олега припускав, що ремінь міг перекрутитися, бути застебнутим незвично або зміститися під час удару. Фотографію він називав старою й недостатньо чіткою. Фахівець послідовно розібрав кожну версію й пояснив, чому сукупність ознак не лишає розумних сумнівів у тому, де сиділа Катерина.
Потім викликали її. Підводячись, Катерина боялася не судді й не запитань захисника. Найважче було знову вимовити вголос усю зимову ніч, яку її тіло пам’ятало навіть тоді, коли свідомість мовчала.
Дорогою до місця для свідків вона на мить побачила матір такою, якою та стала після аварії: змученою, замкненою, нездатною наблизитися до старшої доньки. Потім у пам’яті виникла ямочка на щоці Зоряни. Катерина зрозуміла, що говоритиме не лише за себе. Її свідчення вже не могли повернути померлих, але мали нарешті відділити смерть сестри від брехні, якою її прикривали.
Біля місця для свідків Катерина на секунду заплющила очі, а тоді почала. Вона розповіла про день народження спільного знайомого, після якого вони втрьох поїхали додому. Олег стверджував, що випив менше за інших, хоча пив разом з усіма, і наполіг на тому, що сяде за кермо.
Зоряна влаштувалася позаду, бо її часто нудило в дорозі й там можна було згорнутися. Катерина сіла попереду праворуч. На зап’ясті був батьків подарунок, і в тьмяному світлі панелі вона побачила час — за чверть перша.
Вони запізнювалися. Олег розганяв машину, хоча дорога блищала від льоду. Катерина попросила їхати повільніше, але він лише розсміявся й сильніше натиснув на педаль.
Далі пам’ять стала болісно ясною: поворот, занос, короткий крик Зоряни позаду, удар. У залі не було чути ні кашлю, ні шелесту паперу. Катерина говорила без сліз — усе, що могла виплакати про ту ніч, вона виплакала раніше, ще не знаючи справжньої причини свого болю.
Обвинувач поставив одне головне запитання:
— Ви певні, що сиділи на передньому пасажирському місці?
— Так. Моє тіло зберігало це знання всі ці роки, але пам’ять не могла перетворити його на слова. Медичний знімок зробив це раніше за мене.
З дозволу судді Катерина поклала перед собою свій годинник і годинник сестри. Її годинник зупинився під час зіткнення, а в годинника Зоряни під кришкою була маленька літера «З». Самі собою вони не доводили, хто керував машиною, зате пояснювали, чому спогад повернувся саме через них.
— Батько подарував нам однакові годинники на моє вісімнадцятиріччя, — сказала вона. — Назвав нас двома стрілками одного циферблата. Мій зупинився тієї ночі й роками показував час удару. Я носила його, не розуміючи, про що він намагається нагадати.
Катерина подивилася на світле коло циферблата.
— Мені довелося заново навчитися читати власний час.
Після завершення дебатів Олег попросив дозволу сказати ще кілька слів. Він підвівся, тримаючись за дерев’яну огорожу, і заговорив м’яким, майже благальним голосом, яким завжди вмів викликати співчуття.
Він запевняв, що не бажав нікому смерті, називав Зоряну світлою людиною й говорив, що кохав обох сестер. Визнав свій страх і жахливий вчинок, але просив не вважати його вбивцею: аварію називав випадковістю, а власне багаторічне життя з таємницею — покаранням, нібито тяжчим за будь-який вирок.
Уперше за весь процес Олег повернувся до Катерини.
— Пробач. Я винен перед тобою, але всі ці роки справді лишався поруч. Можливо, кохав неправильно, але по-своєму кохав. Будь ласка, скажи, що пробачаєш.
Серед слухачів хтось тихо схлипнув. Олег добре знав, які слова змушують людей жаліти його; роль благородного рятівника він відточував роками. Катерина мовчала, але він не відводив погляду, чекаючи, що вона ще раз полегшить його сумління власним коштом…
