Вона дійшла до будинку й у передпокої розпечатала його. Усередині виявилося офіційне запрошення на велике світське зібрання, де мали зустрітися всі вершки міського бізнесу та адміністрації. На звороті картки від руки було дописано:
«Одягніть ту саму сукню, у якій ви поверталися з театру. Ви повинні сяяти. Ваш друг».
Марина завмерла посеред передпокою, її серце забилося швидше. Вона подивилася в дзеркало. Та сама сукня.
У пам’яті миттю ожили той теплий квітневий вечір, прибраний сад і захоплений, відданий погляд її мовчазного помічника біля оновленого декоративного містка. Помилки бути не могло. Це був він.
Це був Андрій. Він усе пам’ятав, він не забув її. Вона піднялася до спальні, розчахнула шафу й дістала дорогу струмливу сукню.
Дивлячись на неї, Марина вперше за довгі місяці смутку всміхнулася. Нехай завтра її життя остаточно перетвориться на руїни через борги, але сьогодні вона прийняла цей виклик. Вона вирішила востаннє дозволити собі розкіш і піти туди, куди кликав її захисник.
Марина набрала номер своєї колишньої працівниці й близької подруги, майстрині макіяжу та зачісок. Та приїхала, привізши із собою цілу валізу професійної косметики. Кілька годин вони провели в невеселих розмовах, поки подруга чаклувала над обличчям і зачіскою Марини, повертаючи їй колишній блиск і приховуючи сліди втоми.
Коли все було готове, Марина потяглася до сумочки, але подруга м’яко, проте рішуче перехопила її руку. Вона лише сумно всміхнулася й похитала головою, чудово розуміючи, у якому відчайдушному становищі опинилася Марина. У цій безкорисливій жіночій підтримці було стільки тепла, що Марина ледве стримала сльози.
Колишня власниця мережі салонів була готова до свого останнього виходу у світ. Марина вийшла з машини біля парадного входу до розкішного ресторанного комплексу, де сьогодні відбувався головний світський прийом міста. Серце схвильовано калатало, але вона розправила плечі, високо підняла голову й упевнено рушила до масивних дверей.
На вході суворий охоронець чемно попросив показати запрошення. Марина простягнула картку із витисненою золотом емблемою тресту «Мостобуд». Він звірився зі списком і, шанобливо схиливши голову, запрошувальним жестом указав на вхід.
Марина ввійшла до величезної зали, залитої світлом сотень кришталевих люстр. Музика приємно пестила слух, довкола пропливали пані в діамантах і чоловіки в дорогих костюмах. Марина йшла крізь натовп, роззираючись навсібіч.
Усередині неї палала шалена надія. Вона сподівалася ось-ось побачити Андрія в усій красі, вірячи, що за ці місяці він повністю відновив своє добре ім’я й запросив її сюди, щоб відсвяткувати тріумф. Але замість дорогого серцю обличчя Марина несподівано наштовхнулася на злий, глузливий погляд…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
