«А ви тут іще хто? Юрист? Охоронець?» Чиновниця втупилася в чоловіка, випнувши нижню губу, ніби чекала на відповідь. Минуло кілька довгих, напружених секунд, і просто на очах обличчя чиновниці витягнулося від переляканого подиву, а вся її пиха миттю зникла. «Коваленко», — мимоволі вирвалося з її вуст ледь чутним, наляканим шепотом.
Марина приголомшено перевела погляд на Леоніда. За цією раптовою панікою в очах зарозумілої жінки вона здогадалася: вони безперечно знайомі.
Власниця мережі салонів очікувально подивилася на свого супутника, але Леонід лише трохи насупився, дивлячись на тремтячу чиновницю з холодним нерозумінням. Чоловік явно її не впізнавав. Розуміючи, що більше нічого від цієї начальниці зараз не добитися, Марина різко кинула:
«Зі мною ці ваші бандитські методи з дев’яностих не пройдуть, пані Савченко. Я на вас скаргу подам. Ходімо, Леоніде». Підприємиця розвернулася й рішуче потягла Леоніда до виходу.
Позаду них так і залишилася стояти бліда, мов крейда, чиновниця. Її рука потяглася до телефона. Зворотна дорога до особняка минула в тяжкому, гнітючому мовчанні.
Марина зосереджено вела машину, а Леонід сидів поруч нерухомо, втупившись в одну точку. На півдорозі додому траса пішла вгору, й автомобіль виїхав на новий величний міський міст, із якого відкривалася панорама річки. Леонід раптом подався вперед, вп’явшись поглядом у потужні пілони та переплетення сталевих тросів.
Його дихання стало частим, уривчастим, і він неголосно, із якимось глухим стогоном промовив: «Коваленко». Марина мимоволі здригнулася й скоса поглянула на супутника. На її глибоке потрясіння, цей сильний, міцний чоловік раптом почав беззвучно плакати.
Великі сльози котилися його змарнілими щоками, гублячись у густій бороді, а широкі плечі дрібно тремтіли. Він ні на що не реагував, охоплений якимось власним раптовим внутрішнім болем. Марина, раз у раз стривожено позираючи на нього, міцніше стиснула кермо й схвильовано запитала:
«Леоніде, що сталося? Вам погано? Зупинитися? Це все через стрес після розмови з тією непробивною чиновницею. Мені теж гидко після цієї зустрічі, але я вже звикла оббивати пороги, а вам, мабуть, таке вперше». Чоловік у відповідь лише заперечно похитав головою, не спроможний вимовити ані слова.
Його погляд був прикутий до конструкцій мосту, що пропливали повз, наче крізь бетон і метал він бачив щось своє, приховане від чужих очей. Коли колеса машини глухо зашурхотіли асфальтом уже на іншому березі, Леонід нарешті відкинувся на спинку сидіння. Він заплющив очі й промовив…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
