«Я згадав, Марино. Я згадав, хто я. Цей міст збудував я». Марина від несподіванки ледь не переплутала педалі.
У її голові миттю здійнявся вихор думок. Як і всі в місті, вона чудово знала історію цього грандіозного будівництва, що тривало кілька років. Міст споруджував трест «Мостобуд», а керував усім проєктом геніальний архітектор Коваленко.
«Зачекайте, але як таке можливо?» — розгублено запитала Марина, зменшуючи швидкість.
Чоловік повернув до неї своє осяяне й водночас нещасне обличчя. Сльози висохли, і в його пронизливому погляді вже не було колишньої порожнечі — у ньому палало гірке усвідомлення. «Це я, Марино», — упевнено наполягав він.
«Коваленко — моє справжнє прізвище. Я знаю». Повернувшись до особняка, Марина відправила Леоніда до лазні, щоб він оговтався після пережитого потрясіння, а сама пішла в будинок. Вона схвильовано відкрила ноутбук і за пошуковими словами «Коваленко і міст» доволі швидко знайшла репортажі про відкриття інженерного дива.
На екрані перед нею з’явилася фотографія. На тлі новеньких пілонів міського мосту стояв статний гладенько поголений чоловік із упевненим поглядом. Схожість була разючою.
Вона озирнулася на двері, не знаючи, як бути. Жодних сумнівів не залишилося: її випадковий безпритульний гість насправді був архітектором Андрієм Михайловичем Коваленком. Вона схопила ноутбук, прибігла до лазні й просто з порога заторохтіла:
«Андрію, розкажіть мені все, усе, що вам вдалося згадати».
Чоловік із помітним напруженням потер скроні, вдивляючись кудись у порожнечу, і заговорив захриплим від хвилювання голосом: «Пам’ять повернулася не повністю, але дещо я згадав. Мій близький друг і молодший партнер у тресті Сергій Бондаренко запросив мене відсвяткувати успішне завершення будівництва. Пам’ятаю, як він налив мені коньяку, а далі — провалля, темрява. Цей покидьок мене одурманив. Отямився я вже в якомусь темному місці. Мене утримували силоміць. Сергій час від часу тицяв мені якісь папери, змушував підписувати. Я був наче в тумані, нічого не тямив. Пам’ятаю, як він лютував, потім якісь голоси — і знову провалля». Руки чоловіка помітно тремтіли, але він продовжував свою страшну розповідь.
«Пам’ятаю, як уже вибирався звідкись із-під землі посеред глухого лісу. Зовсім не розумів, де перебуваю і хто я. Перші дні, а може, тижні чи навіть місяці, я взагалі існував наче в маренні. Блукав дорогами, харчувався чим доведеться, іноді милосердні люди мене підгодовували. Сяк-так дістався міста й пристав до місцевих безхатьків у теплотрасі, які й прозвали мене Лісовиком». Марина слухала його, затамувавши подих, і не могла повірити в цю моторошну історію…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
