Патрульний автомобіль зупинився майже впритул до седана. З нього вийшов молодий лейтенант років двадцяти п’яти. На бездоганно випрасуваній формі не було жодної складки, зате на обличчі вже грала посмішка людини, наперед упевненої в чужій провині. Підійшовши, він нетерпляче постукав кісточкою пальця по склу.
— Лейтенант дорожнього патруля Вадим Коваленко. Документи, — відрекомендувався він, щойно Марина опустила скло. — Щось ви надто нервово керуєте машиною.
Гаряче повітря відразу ввірвалося до салону. Марина спокійно назвалася й запитала про причину зупинки. Лейтенант відповів не одразу. Його погляд повільно ковзнув по потертій оббивці, вицвілій панелі й затримався на її руках, що досі стискали кермо. У цьому мовчазному огляді вже відчувалася не службова пильність, а звичка оцінювати, наскільки легко людина піддасться тиску.
— Причин вистачає, — нарешті промовив Коваленко. — Вихлоп у вашої машини підозріло гучний. Та й швидкість на цій ділянці ви перевищили, за моїми спостереженнями, кілометрів на двадцять.
Обидва твердження були вигадані. Марина знала, що двигун і вихлопна система справні, а швидкість жодного разу не перевищила дозволеної. Вона не стала сперечатися на підвищених тонах, дістала паспорт і звичайне водійське посвідчення, що зберігалося в прозорому чохлі, та простягнула їх у вікно.
Лейтенант узяв документи навмисне повільно. Він кілька разів перевернув картку, вдивився у фотографію, звірив дату народження й так довго вивчав поверхню посвідчення, наче сподівався виявити підробку самим лише поглядом.
— Марина Бондаренко, п’ятдесят два роки, — протягнув він. — Стаж у вас мав би бути чималий. Тим дивніше, що ви дозволяєте собі таке на дорозі. Вік же не дає права забувати правила…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
