Оксану наче пронизало електричним розрядом. Тепер у неї був шанс. Її нарешті вислухають.
— Ковальчук, сподіваюся, ви розумієте, на що йдете, — сказав Гончар із глузливою усмішкою, відпрацьованою десятиліттями. — Коли ця затія скінчиться, справа не обмежиться визнанням вашої вини в шахрайстві. Усе місто дізнається, яка ви брехуха.
— Я не брешу, — спокійно й твердо відповіла Оксана. — А коли все скінчиться, вибачатися доведеться вам.
Зал вибухнув обуреними голосами. Із Гончаром ніхто не дозволяв собі так розмовляти.
— Тихо! — молоток ударив знову. Суддя дивився на Оксану з люттю, до якої домішувалося щось схоже на повагу. — Засідання відкладається до прибуття фахівців. Продовжимо через три дні. І раджу вам повірити: ці три дні будуть останньою свободою, яку ви побачите ще дуже нескоро.
Пристави повели Оксану до виходу. Вона не могла вирішити, що щойно зробила: припустилася найбільшої помилки у своєму житті чи все-таки вперше наблизилася до виправдання, на яке так чекала.
Коли за нею зачинилися двері ізолятора, металевий звук грянув у її вухах, мов грім. Триповерхова будівля пахла дезінфекційним засобом, до якого наче домішувався людський відчай. Світло насилу проникало крізь крихітні заґратовані вікна, а білі стіни з облупленими кутами ніби поглинали його рештки.
Коридором Оксану супроводжували двоє співробітників. Кайданки вже зняли, та гніт не зник: невидимий тягар тепер переважав будь-який метал. Із камер за нею стежили ув’язнені. Хтось із цікавістю, хтось — із порожнечею в погляді, яку залишає довге ув’язнення.
— Камера 47с, — оголосила Наталія Савчук.
Молода співробітниця трималася по-службовому, та жорстокості в її обличчі не було. Вона відчинила металеві двері; скрегіт пройшовся всім коридором.
— Будеш не сама. Сподіваюся, із сусідкою уживетеся.
Оксана ввійшла й здригнулася, коли двері зачинилися за спиною. У крихітній камері вміщалися два вузькі ліжка, маленький умивальник і унітаз, біля якого неможливо було усамітнитися. Вікно було так високо, що лише нагадувало: зовнішній світ існує, але до нього не дістатися.
На нижньому ліжку жінка середніх років відірвалася від потертої книжки й підвела очі. Сиве волосся було стягнуте в тугу косу, утомлений погляд зберігав іскру розуму. Зморшки на обличчі Галини Лісовської наче розповідали історії, якими сама вона навряд чи коли-небудь поділиться.
— Ось і наша знаменита поліглотка, — сказала вона з усмішкою, що не торкнулася очей. — Тут тільки про тебе й розмов. Кинула виклик Гончару — і лишилася живою, щоб розповісти.
Оксана влаштувалася на верхньому ліжку. Матрац був тонкий і жорсткий. Одразу відповісти не знайшлося сил: після засідання вона була виснажена і тілом, і почуттями. Судовий адреналін вичерпався, залишивши в грудях важку порожнечу.
— Я не якась знаменитість. Мені набридло, що мене весь час вважають гіршою, ніж я є.
— Тут усім щось набридло, — сухо всміхнулася Галина. — Тільки більшість уже махнула рукою. А в тобі ще палає вогонь. У такому місці це небезпечна річ.
— Небезпечно. Чому?
— Надія болючіша за покору. — Галина закрила книжку. — Ти справді знаєш десять мов?
Оксана кивнула, дивлячись на плями на стелі.
— Взагалі-то одинадцять. Просто ніхто не поцікавився.
— Одинадцять? — Галина підвелася, тепер уже з непідробним інтересом. — Звідки в такої молодої дівчини одинадцять мов?
За останні кілька днів Оксані вперше захотілося розповісти про себе. Можливо, річ була у відсутності насмішки й зневаги в погляді сусідки. А може, у тісній камері вони обидві були лише людьми, які намагалися вижити.
— Усе почалося з бабусі. З Раїси, — голос Оксани пом’якшав. — Вона все життя була покоївкою в дипломатичних родинах у тихому центрі міста. Родини змінювали одна одну: приїжджали з Німеччини, Франції, Шотландії, Швеції, були арабські родини та інші. Бабуся потроху переймала їхні мови, щоб розмовляти з ними, щоб без неї не могли обійтися. Мої батьки загинули в автомобільній аварії за містом, коли мені було п’ять років. Бабуся забрала мене до себе й почала водити на роботу. Вона прибирала, готувала, прасувала, а я лишалася з дітьми: ми гралися, разом їли й навчалися. — Від спогаду голос трохи зламався. — Кожні два-три роки дипломати змінювалися. Знайду подругу — вона їде. Щойно навчуся розмовляти з однією родиною, приїздить інша, і мова в неї інша. Але вчитися я не переставала. Так я зберігала спогади й зв’язок із тими, хто поїхав.
— А бабуся? — м’яко запитала Галина, яка доти слухала мовчки.
— Померла два роки тому. Серцевий напад. За п’ятдесят років роботи від світанку до темряви вона загнала себе в могилу. — Оксана міцно замружилася. — Я лишилася сама. Ні формальної освіти, ні сертифікатів. Усі знання — у мене в голові, а довести, що вони справжні, нічим.
— І ти взялася за переклади, — договорила Галина.
— Спершу намагалася влаштуватися до міських агенцій. Усюди просили університетський диплом, міжнародні сертифікати. Навіть перевірити мене ніхто не хотів. — Розчарування виразно чулося в її голосі. — Тоді я відкрила власну справу в інтернеті. Пропонувала переклади дешевше за великі агенції й виконувала їх бездоганно.
— Чому ж опинилася тут?…
