Оксана розплющила очі й подивилася на сусідку.
— Хтось вирішив, що без університетського диплома дівчина не може виконувати таку роботу. Моїми послугами скористалися, а потім оголосили їх шахрайством. Якість навіть не перевірили. Тепер я сиджу тут і маю доводити те, чого взагалі не мала б доводити.
Розмову перервали кроки, що наближалися. Двері відчинилися, і на порозі знову з’явилася Савчук.
— Ковальчук, до тебе прийшли. У кімнату для побачень.
Оксана в замішанні спустилася з койки. Відвідувачів вона не запрошувала. Та й кликати їй було нікого.
У невеликій кімнаті металева перегородка розділяла відвідувачів і ув’язнених. За нею сиділа Ірина, а поруч — незнайома Оксані жінка: елегантна, з діловим виглядом. Перед нею на столі лежав шкіряний портфель.
— Оксано, познайомся: докторка Тетяна Мельник, судова психологиня, — сказала Ірина. — Прокурор Ткач вимагав провести психологічну експертизу до наступного засідання.
У животі в Оксани наче стягнувся вузол.
— Експертизу? Для чого?
— Коли поведінку обвинуваченого можна вважати незвичною, така процедура є стандартною, — спокійним, професійним тоном пояснила Мельник. — Ваша суперечка із суддею Гончарем стала для нас тривожним сигналом.
— Тривожним? Тепер захищати себе — це незвична поведінка? — обурення Оксани наростало.
— Ідеться про інше, — швидко втрутилася Ірина. — Послухай. Прокурор хоче представити тебе людиною, схильною до патологічного фантазування. Довести, що ти сама віриш у своє володіння мовами, хоча насправді їх не знаєш.
— Та це безглуздо! Я не збожеволіла, — Оксана вдарила долонею по столу.
— Вас ніхто не називає божевільною, — тон психологині лишався нейтральним. — Але обстеження провести необхідно. Я поставлю вам запитання. Прошу відповідати цілком чесно.
Наступну годину зайняли запитання про дитинство й загибель батьків, життя з Раїсою, вивчення мов. Тетяна питала про самотність, страхи, мрії, розчарування, а Оксана відповідала. Докторка докладно записувала почуте. З її обличчя неможливо було зрозуміти, яких висновків вона доходить.
— Залишилося останнє запитання, — сказала Мельник. — Чи буває у вас відчуття, що оточення не здатне вас зрозуміти і що ваш світ відрізняється від світу інших людей?
Оксана подумала, перш ніж відповісти.
— Щодня. Тільки причина не в божевіллі. Я жила у світах, яких більшість людей ніколи не пізнає, розмовляла мовами, яких вони ніколи не вивчать. Я бачила, як словами можна будувати мости й як ними ж зводять стіни. Так, мій світ інший. Але він існує. Так само, як існують упередження, через які я опинилася тут.
Тетяна закрила блокнот.
— Дякую за співпрацю, Оксано. До засідання мій звіт буде подано.
Після відходу психологині Ірина підійшла до Оксани. Тривоги на її обличчі тепер ніщо не приховувало.
— Оксано, є ще одна неприємність. Гончар звертався до університету не лише щодо фахівців для перевірки. Тобі треба знати, що він з’ясував.
— Про що ти?
— Він почав докладніше розбирати твоє минуле, — Ірина витягла з сумки документи. — У сімнадцять років ти просила стипендію в міжнародній мовній академії. Пам’ятаєш цю заяву?
Оксана повільно кивнула.
— Стипендії мені не дали. Вирішили, що в моєму віці не можна знати стільки мов, скільки я перелічила. Тому саму заяву визнали нереалістичною.
— Цю заяву суддя вже використовує проти тебе. На його думку, ти давно обманюєш людей, розповідаючи про свої знання. Він бачить тут повторюване шахрайство.
Оксані здалося, ніби кімната стала тіснішою. Варто їй було спробувати пробитися вперед, як система знову відкидала її назад. Навіть прохання дати їй можливість навчатися оберталося доказом: усе, чим вона намагалася підтвердити свої здібності, тепер використовували проти неї.
— Це все? Чи є ще щось? — запитала вона, уже боячись відповіді.
Ірина заговорила не відразу.
— Професорів теж обирав Гончар. Йому потрібні були найжорсткіші, найприскіпливіші фахівці. Оксано, вони прийдуть не заради неупередженої перевірки. Вони збираються розірвати тебе на шматки.
Мовчання після цих слів приголомшувало. Оксана відчувала, як судова система всією своєю вагою тисне на неї, намагаючись згасити останню іскру надії.
— Скільки часу в мене на підготовку?
— Засідання вже незабаром. Відкладати нічого не можна.
— Тоді не можна втрачати ні секунди, — Оксана підвелася. Рішучість знову розгорілася в ній, попри почуте. — Ірино, дістань мені книжки. Підручники, посібники — будь-якими мовами, які знайдеш. Вони хочуть ускладнити перевірку? Отже, я готуватимусь ретельніше, ніж будь-коли…
