Появи Віктора ніхто не помітив: усі були зайняті ящиком і Марією. Він із ранку ходив по гриби. Повертаючись із лісу, побачив натовп біля тітчиного дому й вирішив, що вона померла. Підійшов ближче розібратися — тітка виявилася жива.
Під березою стояв саморобний, схожий на труну ящик. Замість покійника в ньому тіснилися банки з тушонкою, рибними консервами, компотами. Кришки поздувалися, деякі банки вже полопали. Тут же лежали пакунки крупи, в якій завелися черви. Довершували картину поїдені міллю шуби: їх так і не зносили, на них іще збереглися етикетки.
— Ти моє добро чіпав?! — Марія захлиналася від обурення. — Хто дозволив тобі хазяйнувати? Та як ти посмів!
— Не кричи, тьоть Маш. Подякувала б краще.
— Подякувати грабіжникові? Ти мене розорив!
— А я тебе від смерті вберіг. Є така хвороба, від зіпсованих продуктів. Забув, як її.
— Ботулізм, — підказав голова.
— Точно! Навесні по телевізору передачу бачив. Там розповідали, як сім’я з’їла зіпсовані консерви й усі загинули. Заходжу я тоді твою Пушинку годувати. Відкриваю буфет, сухий корм шукаю, а там банки — кришки горбом. Я аж отетерів: скільки ж їх! Почав дивитися — у коморі те саме. Потім ще в дивані знайшов і в шафі.
— Ти ще й трус у мене влаштував?!
— А що робити? Мені вже цікаво стало, скільки ж ти такого добра по кутках поховала. Цілий садовий візок набрався. І шуби ці туди ж: міль поїла, ними взимку вже картоплю не вкриєш. Куди їх, як не на смітник? Тільки спробуй при тобі хоч щось викинути. Ти б дозволила, чи що?
— Не дозволила б! Я за кожну річ платила!
— За літо ти хоч раз про них згадала? Пропажі навіть не помітила.
Марія сердито відмахнулася. Звичний жест показував, що вона потроху оговтується від потрясіння.
— Не твоє діло! Моє взяв без дозволу — значить, обікрав. От хай тебе тепер і саджають.
Дільничний насупився. Тільки розбирательства через гнилі припаси йому й бракувало. Досі дільниця вважалася найтихішою, а тепер спробуй відобрази у звіті цю труну з консервами…
