Зібрані разом потяглися вперед. Страх нікуди не подівся, але цікавість переважила.
Зазирнула всередину й Марія. Обличчя в неї стало біле.
— Люди! Та як же це?! — закричала вона. — Згубили мене! Мені тепер як жити?
Ридаючи, старенька кинулася до ящика, але голова встиг її перехопити.
— Маріє Андріївно, заспокойтеся. Тримайте себе в руках.
Сам він щосили стримував сміх і тому намагався говорити якомога спокійніше. Дільничний здивовано звів брови; під його ріденькими рудуватими вусами теж ховалася усмішка. Люди дивилися то на ящик, то на стареньку, що побивалася, переглядалися й шепотілися. Ніхто не знав, як на це реагувати.
Першим не витримав Степан:
— Це ти, Машо, ще з повоєнних часів схованку тримала?
— Знущатися надумав?! — скинулася вона. — Хто посмів? Хто це зі мною вчинив?
— Я, тьоть Маш, — долинув із натовпу голос Віктора…
