Дванадцять сторінок, у зошиті — по сторінці на десерт. Назва, склад, ескіз, історія в три-чотири речення, технічна карта, на виході — двадцять порцій. Усе просте, усе точне.
Жодної зайвої коми. На першій сторінці зверху заголовок: «Своє. Дванадцять десертів для „Опари“».
Нижче коротка записка: «Олено Сергіївно, я приходила за рекомендацією Андрія Вікторовича Мельника й отримала справедливу відмову. Повертаюся без рекомендацій, від себе. Якщо скуштуєте і захочете поговорити, телефон нижче. Якщо ні, просто викиньте. Наталя Ковальчук».
Дід дивився, як вона підписує.
— О шостій виїжджаєш?
— О п’ятій. Хочу до відкриття залишити, біля службового входу.
— Правильно. Свіже має приїхати свіжим.
Дід сам викликав їй таксі до вокзалу: Наталя їхала нічним потягом назад до столиці.
Наталя їхала не в купе, а в плацкарті. Усю дорогу коробка стояла в неї на колінах, обв’язана паперовою стрічкою з подвійною петлею, а зошит — на коробці, зверху. Вона думала про одне: не зім’яти стрічку, не спиратися на коробку.
Більше ні про що. До столиці потяг прибув о чверть на шосту. Вона взяла таксі до «Опари».
Службовий вхід із двору був вузький, із пофарбованими синіми дверима, з обшарпаним дзвінком. Прибиральник якраз виносив чорні мішки. Наталя показала коробку й попросила передати її шефу особисто: коли Олена прийде, віддати відразу їй у руки.
Не на стіл, не через хлопців. Особисто. Прибиральник подивився на паперову стрічку, на акуратно підписаний конверт зверху зошита: «Олені Сергіївні Черненко. Особисто» — і коротко кивнув.
— Залиш на столі в передбаннику. Вона рано приходить, не пропустить.
Наталя вийшла з двору.
Таксі до вокзалу. Зворотний потяг уже денний, звичайний, із телевізором, що горлав над проходом. Вона сіла біля вікна й уперше за троє діб заплющила очі по-справжньому.
Прокинулася вже перед своєю станцією, пом’ята, зі слідом від складки на щоці. Вдома дід не спитав нічого. Мовчки поставив перед нею тарілку з картоплею і шматком вареної ковбаси.
Два дні телефон мовчав. Першого дня Наталя ще трималася. Прибрала пекарню, вимила всі столи, відшкребла вистиглу піч, склала дека, як батько.
Випрала фартух. Написала в зошиті запасний план: що робити, якщо не подзвонять? Куди ще можна понести десерти? З ким говорити в регіональній кондитерській асоціації? Список вийшов короткий, але все-таки список.
Увечері першого дня вона сіла чистити вікно на кухні — те, що виходило у двір із ліхтарем. Вікно не мили з осені, скло було в розводах і мушиних цятках. Вона розводила оцет із водою в банці, натирала газетою, знімала розводи сухою ганчіркою.
Дід пройшов повз із чайником, подивився, нічого не сказав.
— Діду, я що роблю не так…
