У Кабулі наша група опинилася 7 липня 1980 року. Разом зі мною прибули ще дві медсестри й два фельдшери. Біля літака на нас чекав худий, обвітрений майор, який говорив уривчасто й не марнував слів на привітання.
До міста їхали армійською вантажівкою. За бортом тремтіло розпечене повітря: температура перевалила за сорок градусів, жовтий пил затягував вулиці. Повз пропливали глинобитні стіни, постаті жінок у закритому вбранні та озброєні чоловіки. Від незвичної картини всередині наростала тривога.
Під госпіталь відвели двоповерхову будівлю колишньої школи, яку охороняли військові. Трьох медсестер поселили в кімнаті з чотирма залізними ліжками, тумбочками та старим вентилятором, який лише розганяв пил. Ґрати на вікнах нам пояснили турботою про безпеку.
Перепочити після дороги не дали. Поранених привозили щодня: солдатів, афганців, часом мирних жителів. Ми обробляли опіки, кульові й осколкові рани. Дуже швидко красиві слова про допомогу розсипалися — довкола точилася справжня війна.
Перший місяць я витримала майже спокійно. Чергування тривали по дванадцять годин, вихідних практично не було, але до втоми вдалося звикнути. Залишати територію забороняли через небезпеку.
Додому я надсилала бадьорі листи. Писала, що в мене все гаразд і робота приносить користь. Про кров на халаті й нічні вибухи в горах не писала ані слова.
Мамині відповіді надходили нечасто. Одного разу в конверті була звістка: батько переніс другий інсульт і помер. Лист ішов так довго, що від дня його смерті минув місяць. Я не могла приїхати на похорон, була позбавлена навіть можливості попрощатися й уперше зізналася собі, що ця поїздка була страшною помилкою.
У вересні до госпіталю прибули нові лікарі й медсестри, тож стало трохи легше. Раз на тиждень нас почали відпускати під озброєною охороною на кабульський базар по фрукти й тканини. Я намагалася не ходити: за стінами госпіталю кожен провулок навіював страх.
Серед новоприбулих була Світлана, медсестра з великого міста. Вона сміялася найголосніше за всіх, сипала жартами й, здавалося, нічого не боялася. Світлана повторювала, що за пів року поїде й до того часу назбирає на власне житло.
У жовтні її планам настав кінець. Дорогою назад із базару нашу вантажівку підірвали. Світлана сиділа біля борту, коли осколок влучив їй у шию. Три хвилини вона згасала в мене на руках, поки я марно намагалася зупинити кров.
Перед смертю вона дивилася на мене з жахом і дитячим нерозумінням. Після цього я більше не залишала території госпіталю. Він став усім моїм світом: зміна, ліжко, знову зміна. Листи додому ставали дедалі коротшими, бо кожне заспокійливе слово тепер здавалося брехнею.
До грудня спека остаточно відступила, гори вкрилися снігом. Узимку бойові дії послабшали, поранених надходило менше. Попереду залишалося ще пів року. Я трималася за одну думку: треба дожити до літа, і тоді скінчиться обіцяний рік.
Дні я відзначала майже фізично, ніби викреслювала їх на внутрішній стіні. До завершення строку не дотягнула. 23 січня 1981 року мене включили до групи, яку відправляли до польового лазарету при заставі на околиці Кабула…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
