Туди терміново були потрібні кров і медикаменти. Колона складалася з двох вантажівок, охорону забезпечували шестеро солдатів. Із медсестер обрали мене як найдосвідченішу — решта їхати не хотіли.
Ми вирушили вдень. Дорога пролягала ущелиною вздовж річки, солдати не випускали автоматів із рук. Сидячи в кузові, я дивилася на засніжені схили й переконувала себе, що весна вже близько, а за нею настане час повертатися додому.
Попереду спалахнуло полум’я, і вибух струсонув землю. Першу вантажівку підбили. Наша машина різко зупинилася, бійці зіскочили на дорогу й відкрили вогонь. Я притиснулася до металевого дна, прикривши потилицю долонями.
Перестрілка могла тривати п’ять хвилин або десять — час зник у гуркоті. Коли запала тиша, з кузова мене витягли троє місцевих моджахедів. Один із них із сильним акцентом запитав, чи я іноземка.
Я кивнула. Він задоволено всміхнувся й промовив: «Добре». Усі шестеро солдатів, які нас супроводжували, загинули. Їхні тіла лежали на закривавленому снігу.
Мені зберегли життя, і невдовзі це здалося страшнішим за смерть…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
