Перший рік полону я провела в загубленому серед гір селищі. Де саме воно було, я не знала. В Афганістані назви вже нічого для мене не означали. Там стояли глинобитні будинки, не було електрики, а воду мешканці носили зі струмка.
Моєю в’язницею стала викопана під будинком яма приблизно два на два метри, накрита зверху ґратами. Земля правила за підлогу й постіль. Раз на добу мені давали корж, зрідка додавали рис; води було мало. Від нічного холоду рятала брудна накидка, удень у ямі ставало душно.
Спочатку я не розуміла, навіщо викрадачі витрачають на мене їжу. Згодом стало зрозуміло: іноземна медсестра була для них цінним товаром для обміну. Саме заради цього мене залишали живою.
Незнайомі люди кілька разів підходили до ґрат, довго розглядали мене й про щось сперечалися. Я не знала пушту, проте з жестів та інтонацій розуміла, що вони призначають мені ціну, наче худобі.
Одного разу вниз спустився один із чоловіків, які мене захопили. Я приготувалася до смерті, але він приніс більшу порцію їжі та більше води. Сів поруч, мовчки роздивився моє обличчя, а потім торкнувся волосся. Я відсахнулася; чоловік засміявся й пішов.
Уранці він з’явився разом з іншими. Мене підняли нагору й відвели до кімнати з вікном, де на підлозі лежав старий матрац. Дозволили вмитися. Сивобородий старий довго щось говорив мовою пушту, але жодного його слова я не зрозуміла.
Коли старий вийшов, учорашній викрадач залишився й зґвалтував мене. Потім до кімнати зайшли ще двоє чоловіків. Я не могла ані зупинити те, що відбувалося, ані сховатися від нього. Після тієї ночі тіло почало здаватися чужим, а сором утратив сенс.
Спершу я опиралася. Якось укусила одного з мучителів, за що мене побили так жорстоко, що два тижні я не могла підвестися. Після цього я навчилася заплющувати очі й чекати. Насильство повторювалося місяцями, поступово стираючи дати та межі між днями.
Я перестала знати число й місяць. Ранок змінювався вечором, спека — холодом, а все життя звелося до того, щоб поїсти, заснути, витерпіти й дожити до наступного дня.
Коли настала весна, а може, вже літо наступного року — точніше визначити я не могла, — мене вивезли із селища. Три дні ми їхали вантажівкою, потім пересіли на мулів. Мене мучили кашель і сильна гарячка; усю дорогу я чекала, що організм нарешті здасться, але він знову витримав.
Нове місце було значно більшим за попереднє село й нагадувало невелике місто: безліч будинків, мечеть, галасливий базар. Мене привезли до будинку місцевого командира на ім’я Рахім.
Це був високий худорлявий чоловік із холодним, нерухомим поглядом. Моєю мовою Рахім говорив помітно краще за інших і сам пояснив установлений для мене порядок.
Відтепер я належала йому. Поки корилася — залишалася живою. За непослух він обіцяв смерть…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
