Вибору в мене не було. Сперечатися було марно, тож я лише сказала, що зрозуміла умови Рахіма.
У його домі мені відвели місце служниці. Я розпалювала вогонь, готувала, прала й прибирала. Коли люди Рахіма поверталися пораненими, він наказував мені допомагати.
Інструментів і ліків майже не було. Я промивала рани, зупиняла кров, накладала пов’язки — робила все, чого навчилася в лікарні. Професійні навички виявилися єдиною частиною колишнього життя, якої в мене не відібрали.
Ночами приходив Рахім. Я більше не захищалася: будь-який спротив міг коштувати життя, а тіло, попри все, за нього чіплялося. Бажання вижити виявилося сильнішим за страх і приниження.
Крім мене, у домі жили дві дружини Рахіма, обидві афганки. Одна була старша за мене, друга — молодша. Вони зустрічали мене важкими поглядами, кидали вслід слова мовою пушту й іноді плювали під ноги. Перекладу не було потрібно: для них я залишалася чужою, нечистою та невірною.
Одного разу молодша дружина хлюпнула мені в обличчя окропом. Шкіра на щоці вкрилася пухирями. Рахім побив її не через жалість: він не дозволяв іншим псувати свою власність.
Опік я лікувала сама, наскільки давали змогу вбогі засоби. Рана поступово загоїлася, а на щоці залишився слід, який і через багато років нагадував про той дім щоразу, коли я дивилася в дзеркало.
Минув рік, можливо, два. Лік часу розсипався. Я вставала, працювала, їла й лягала спати. Лікувала поранених, терпіла появу Рахіма. Іншого змісту в житті не залишилося.
Про дім я намагалася не думати. Мати, Богдан, рідне місто й лікарняні коридори завдавали болю. Усе це здавалося уривками чужої долі.
Щоб не збожеволіти, я згадувала шкільні вірші й на самоті промовляла знайомі рядки. Власний голос звучав незвично, але підтверджував: я ще людина й колись була іншою.
Іноді Рахім розмовляв зі мною. Він міркував про війну, ділився планами й запевняв, що іноземні війська невдовзі залишать Афганістан, після чого країна стане вільною. Я не сперечалася й не висловлювала згоди — просто чекала, доки він закінчить.
Одного разу він несподівано запитав, чи хочу я додому. Я промовчала, вирішивши, що це чергове знущання. Рахім повторив запитання, і тоді я коротко відповіла:
— Хочу.
Він кивнув і звелів мені бути слухняною. Я не знала, чи було це обіцянкою, і далі працювала, корилася, не опиралася.
Надія вже зникла, відчай теж притупився. На третьому чи четвертому році полону, ймовірно, у 1983-му або 1984-му, я зрозуміла, що вагітна.
Спочатку нудоту й слабкість вважала черговою хворобою. Затримка теж не відразу видалася важливою. Сумнівів не залишилося лише тоді, коли почав округлятися живіт.
Замість радості прийшов жах. Пологи тут, без допомоги й належних умов, здавалися майже неминучою дорогою до смерті. Змінити щось я не могла.
Рахім зустрів звістку із задоволенням. Син, за його словами, став би добрим знаком, але й доньку він погоджувався прийняти. Через деякий час він привіз літню місцеву повитуху, яка знала лише пушту.
Стара оглянула мене, пробурмотіла кілька слів і пішла. Вагітність була важкою: їжі бракувало, слабкість посилювалася, але від роботи мене не звільняли. Я виконувала свої обов’язки майже до початку переймів.
Коли почалися перейми, мене замкнули з повитухою в тісній кімнаті. Пологи на брудній тканині, розстеленій на підлозі, тривали двадцять годин. Я кричала й благала про смерть, поки стара щось примовляла та натискала мені на живіт.
Якоїсь миті свідомість згасла. Опритомніла я від пронизливого плачу. Повитуха поклала мені на груди загорнутого хлопчика — крихітного, зморщеного, ще забрудненого кров’ю.
Я дивилася на нього й не відчувала ані радості, ані ніжності, ані зв’язку. Усередині залишалася та сама порожнеча. Рахім, увійшовши до кімнати, усміхнувся й оголосив, що сина зватимуть Саміром.
Він забрав дитину, а мене залишив на підлозі, знесилену й стікаючу кров’ю. Після цього Саміра мені показували лише зрідка…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
