Саміра виховувала старша дружина Рахіма, а мене тримали осторонь. Рахім пояснив: невірна мати зіпсує сина, якому належить вирости мусульманином і справжнім моджахедом.
Я не заперечувала. Самір здавався чужою дитиною, нерозривно пов’язаною з моїм полоном і пережитим насильством. Любити його я не вміла й материнської близькості не відчувала.
Іноді Рахім усе ж приносив хлопчика, якщо хотів переконатися, що той здоровий. Тоді я оглядала Саміра спокійно й відсторонено, як будь-якого пацієнта. Рахімові цього було досить.
Самір підростав, роки минали. Я бачила його у дворі або на руках у старшої дружини. Він не знав, ким я йому доводжуся; для нього я була однією з жінок у домі. Це не викликало в мені жодних почуттів.
Приблизно у 1986-му або 1987-му війна почала змінюватися. Дедалі частіше говорили про виведення іноземних військ. Поранених привозили рідше, зате все гучніше обговорювали близьку перемогу.
Рахім пожвавився й повторював, що незабаром настане мир, бо Аллах на їхньому боці. Для мене ці зміни нічого не означали: мій власний полон тривав, хоч би яким був підсумок війни.
Минуло ще кілька років. Одного дня Рахім увійшов і без довгих пояснень оголосив, що відпускає мене. За його словами, я добре служила й уже виконала свій обов’язок.
У заяву про свободу я не повірила. Радше чекала, що мене продадуть або вб’ють. Проте Рахім поклав переді мною трохи грошей та афганські документи на чуже ім’я.
Уранці мене мали відвезти до посольства в Кабулі. Перед від’їздом я запитала про Саміра. Рахім відрізав, що хлопчик — його син, залишиться з ним і більше я дитину не побачу. Я лише кивнула: ані жалю, ані болю не виникло…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
