Наступного дня мене посадили у вантажівку. За вікном змінювалися гори, курні афганські поселення й озброєні люди. Водій мовчав; я дивилася назовні, не почуваючись живою.
Машина зупинилася неподалік від посольства. Мені вказали, куди йти, й поїхали. Кілька хвилин я стояла посеред порожньої вулиці, стискаючи документи незнайомої жінки, а потім змусила себе рушити вперед.
У посольстві мені не повірили. Рідна мова стала неповороткою, слова доводилося шукати. Афганський одяг, виснажене обличчя й фальшиві папери посилювали підозри: працівники вирішили, що я можу бути шпигункою.
Допити тривали кілька днів. Я називала справжнє ім’я, дату полону, описувала місця, де мене тримали, розповідала про Рахіма й Саміра. Цього разу нічого не приховувала.
Офіцери довго мовчали. Один повідомив, що офіційно я вважаюся загиблою. Потім попередив: попереду відновлення документів і численні перевірки. Я погодилася.
На батьківщину мене відправили під конвоєм у військовому транспортному літаку. Я дивилася крізь ілюмінатор на хмари й не могла збагнути простої думки: шлях додому справді розпочався.
Але того дому, який зберігався в пам’яті, уже не існувало. Відразу після прильоту мене помістили до закритого медичного стаціонару, де обстежували й лікували. Виснаження супроводжували туберкульоз і малярія, а всередині я почувалася остаточно зламаною.
Лікарі говорили обережно, але я розуміла: колишньою вже не стану. Водночас перевірку проводили працівники державних і військових служб. Сотні разів вони запитували, де я жила, кого бачила, чим займалася.
Мене підозрювали у співпраці з тими, хто тримав мене в полоні. Відповіді стали механічними, наче їх вимовляв хтось сторонній. Від нескінченної втоми хотілося лягти, заплющити очі й більше не вставати.
За пів року перевірку завершили. Особу підтвердили: перед ними справді була Марина Петрівна Ковальчук, медсестра, яка зникла в січні 1981 року й згодом була офіційно внесена до списків загиблих. Я повернулася, але агенткою не була — лише пережила полон.
Мені відновили документи, видали офіційну довідку й виписали зі стаціонару. Дозвіл їхати додому прозвучав майже буденно. До рідного міста я прибула в березні 1991 року, майже через одинадцять років після від’їзду…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
