Тепер я винаймаю кімнату на околиці. Уранці йду до лікарні, увечері повертаюся й лягаю спати. Іноді заходжу до церкви не молитися, а посидіти в тиші. Іноді їду на цвинтар до Віри Михайлівни й розповідаю про свої дні, наче вона чує.
Мені шістдесят чотири. Я посивіла, висохла, згорбилася. Зморшки поорали обличчя, на щоці біліє слід давнього опіку, на кистях проступили вени, а надвечір ноги стають важкими. Пенсії вистачає на їжу й ліки; інших потреб майже не залишилося.
Іноді я згадую Саміра. Тепер йому має бути близько сорока. Я не знаю, чи живий він і чи розповідав йому хтось про жінку, яка його народила. Найімовірніше, мене немає в його пам’яті. У моєму житті він теж так і не став сином.
Згадується й Рахім. Можливо, він пережив ту нескінченну війну, а може, давно загинув. Для нього я була річчю, якою можна скористатися, а потім відпустити за непотрібністю. Іншого місця в його світі мені не відводилося.
Ночами Афганістан повертається. Стіни кімнати зникають, і довкола знову земляна яма, замкнені двері, чужі кроки. Тіло пам’ятає страх, біль і приниження краще за розум. Я кричу, але голос тоне в темряві.
Прокидаюся мокра від поту, із серцем, що шалено калатає. Підводжуся, п’ю воду, сідаю на кухні перед чорним вікном. За шибкою горять поодинокі ліхтарі. Потім знову лягаю, бо вранці треба йти на роботу. Так один день додається до іншого.
Нещодавно у відділенні з’явилася двадцятитрирічна медсестра Дарина. Вона сміється, багато говорить і нагадує колишню Марину. Дарина збирається вийти заміж, народити дітей, а потім вступити до інституту. Я слухаю й киваю.
Я не розповідаю, як швидко майбутнє може розсипатися і як непомітно людина здатна втратити саму себе. Одного разу Дарина запитала, чи були в мене діти. Я відповіла, що не було.
— Зовсім жодної?
— Зовсім.
Для мене це не брехня. Самір народився з мого тіла, але моєю дитиною не став. Між нами не виникло того зв’язку, який заведено називати материнським, і знайти його через десятиліття неможливо.
Мені важливо не забути, що колись існувала я сама. У мене були бажання, плани, улюблена робота, власний голос. Усе обірвалося в ямі. Згодом я вибралася з неї тілом, але частина мене назавжди залишилася внизу.
Співчуття не повертає втраченого, а розмови про силу нічого не пояснюють. Я живу не тому, що сильніша за інших. Організм просто чіпляється за наступний вдих. Минуле оселилося в моїй порожнечі, снах і пам’яті, яка не знає спокою.
Наближається зима. Сніг уже вкрив вулиці, мороз обпікає обличчя, вітер пробирається під комір старого пальта. Дорогою з лікарні я затримуюся біля крамниці. За склом мерехтять гірлянди й виблискує новорічна мішура.
Усередині родини обирають подарунки, діти бігають між полицями. Колись я чекала свята, купувала мандарини, прикрашала ялинку й вірила в добре. Тепер за вітриною триває життя, до якого я не належу.
Жодного дива я не чекаю. У моїй кімнаті не буде ялинки — настане звичайний день, нічим не відмінний від решти. Я минаю освітлені будинки, повертаюся до себе, знімаю пальто й ставлю чайник.
Чай холоне, поки за вікном густішає ніч. Потім я лягаю й заплющую очі, наперед знаючи, що сни знову прийдуть. Вони приходили вчора й повернуться завтра.
Часом мене запитують, чи щаслива я. Відповіді немає. Щастя й нещастя залишилися по той бік скла, а мені дісталися дихання, робота, їжа та сон. Це і є моє життя.
Багато хто не пережив тієї війни й полону. Я вижила, тому роблю те, що можу: поправляю подушки, витираю піт із чола вмираючих, дозволяю наляканим пацієнтам стискати мою долоню. Можливо, сенс саме в цих малих учинках, а не у словах про щастя чи перемогу.
Сьогодні мені наснився інший сон. Я йшла вулицею свого дитинства в білій сукні. Був теплий сонячний день, перехожі всміхалися, а мені знову було двадцять. Я нікуди не поспішала й просто відчувала легкість кожного кроку.
Назустріч вийшов батько — здоровий, живий, такий, яким я пам’ятала його до хвороби. Він помахав мені рукою й покликав:
— Доню, йди сюди.
Я підійшла, і він обійняв мене. Від його одягу пахло домом.
— Усе буде добре, — сказав батько.
Я розплющила очі в холодній темній кімнаті. Годинник показував четверту ранку. Лежала нерухомо, дивилася в стелю, а по щоках уперше за довгі роки текли сльози.
Добре вже не буде, як обіцяв батько уві сні. Я вмилася, випила води й сіла біля вікна чекати світанку. Пережите не зробило мене мудрішою чи сильнішою. Воно лише назавжди змінило мене, залишивши рани, що не гояться, та уламки пам’яті…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
