Я несу їх далі без героїзму. Мене ведуть звичка, інстинкт і давній страх смерті. У цьому мало високого, зате немає брехні.
Небо поступово світлішає. Я поглядаю на годинник і починаю збиратися. Надягаю пальто, обмотую шию шарфом, натягую шапку й виходжу в морозний ранок.
Під ногами рипить сніг. Я чекаю на автобус і їду до лікарні. У палатах лежать старі, молоді люди й діти. Одні стогнуть, інші сплять, треті дивляться у вікно.
Я наливаю воду у відро, беру ганчірку, мию підлогу, міняю білизну, виношу судна. Дев’яносторічна пацієнтка раптом утримує мою долоню тонкими пальцями й шепоче:
— Дякую, доню.
Я киваю, поправляю їй ковдру, і невдовзі вона засинає. Закінчивши зміну, перевдягаюся, дорогою купую хліб і молоко. Удома вечеряю, мию чашку й знову готуюся до сну.
Так минає життя — тихо, одноманітно, на самоті. У ньому майже не залишилося радості, але гострий біль теж притупився. Я існую від пробудження до сну, від однієї зміни до іншої.
Я не шкодую, що повернулася. В афганських горах мене могли вбити або назавжди залишити в земляній ямі. Але я дісталася додому й живу, хоча важко назвати вибором те, що продиктоване інстинктом.
Не шкодую і про своє народження. Перші двадцять три роки були справжніми — світлими, сповненими надій і сенсу. Усе подальше стало важким додатком, однак це теж моє життя. Я пройду його до кінця й сподіваюся лише на тихий відхід без болю.
Ночами я дивлюся на місто. У будинках горить світло, вулицями їдуть поодинокі машини. За вікнами люди кохають, сперечаються, будують плани, переживають втрати. Колись я була серед них, тепер почуваюся тінню жінки, яка зникла багато років тому.
І все ж я тут. Поки можу дихати й рухатися, працюватиму й допомагатиму тим, хто опиниться поруч. Це небагато, але іншого в мене немає.
Моя доля склалася зовсім не так, як я уявляла в молодості. Я прожила її не зі своєї волі, але все-таки прожила. Можливо, лише це й має значення.
Незабаром світанок. Я поставлю чайник, побачу, як прокидається місто, і вийду назустріч ще одному дню. Він мине тихо, без надії, але й без відчаю.
Я просто проживу його, бо виживання — не перемога, а продовження.
