Охоронці встигли лише озирнутися. Двері ангара розчахнулися, всередину вдерлися озброєні поліцейські й наказали всім підняти руки. Один із викрадачів підкорився відразу, другий рвонув до бокового виходу, але його зупинили біля стіни. Олег спробував прослизнути в темряву за металевими конструкціями. За кілька секунд його поклали на підлогу й защіпнули наручники.
Слідом з’явився Артем Коваль. Він підбіг до Дарини, допоміг їй сісти, зняв куртку й накинув на плечі.
— Ви мене чуєте? Можете встати?
— Можу. Я жива, — насилу вимовила вона.
Коваль підтримав її, поки поліцейські виводили затриманих. Перед тим як сісти до службової машини, Савчук озирнувся. Ненависть у його погляді ще лишалася, але влада над тим, що відбувається, зникла. Дарина більше не була самотньою санітаркою, яку можна безслідно вивезти з порожньої вулиці.
Лише опинившись надворі, вона помітила, як сильно тремтять ноги. Холодне повітря обпекло обличчя, світло фар різало очі, довкола лунали короткі команди. Усе відбувалося швидко й діловито, тоді як для Дарини час ніби зупинився на наказі везти її до болота. Вона трималася за рукав Коваля, доки не переконалася, що наручники на Олегові справжні й викрадачі вже не зможуть повернутися.
У лікарні лікарі обробили ушкодження й приклали холод до розбитої губи. Коваль дочекався, коли Дарині стане трохи легше, і розповів, як її знайшли. Після першої спроби тиску слідство отримало дозвіл контролювати переміщення телефону Олега. Коли той, порушивши зобов’язання не залишати місто, раптово виїхав напередодні допиту, Дорошенко зрозумів, що готується небезпечний крок. До пошуку підключили місцеву поліцію, а ввімкнена Дариною геолокація привела групу до ангара.
— Ми могли запізнитися, — прошепотіла Дарина.
— Але не запізнилися. Савчук тепер не вийде на волю до суду. Викрадення, насильство, погроза вбивством, а головне — його власне зізнання. Ваш телефон продовжував записувати розмову.
Дарина боялася, що під час захоплення запис обірвався, але телефон зберіг усю розмову. Олег сам докладно сказав, як довго підмішував препарат Ларисі. Його охоронці, зрозумівши тяжкість становища, почали перекладати відповідальність на замовника й підтвердили отримані вказівки.
Розуміння прийшло не відразу. В ангарі зізнання звучало для неї частиною погрози, ще одним способом зламати опір. Тепер ті самі слова ставали свідченням проти самого Савчука. Дарина відчула полегшення й тут же засоромилася його: жоден запис не міг повернути Ларису. Він міг лише не дозволити перетворити її смерть на нещасливий медичний випадок.
Дарина заплющила очі. У пам’яті знову постала лікарняна палата й прохання вмираючої жінки. Обіцянку було виконано ще не до кінця, але тепер доказ, якого так бракувало, існував.
Наступного дня Дорошенко розпочав допит Савчука в камері попереднього тримання. Олег не голився, одяг був зім’ятий, а колишня самовпевненість зникла.
Слідчий перелічив обвинувачення: систематичне отруєння дружини, викрадення Дарини й підготовка її вбивства. Савчук відповів, що вини не визнає, і втупився в стіл.
— Тоді послухайте, чим володіє слідство, — провадив Дорошенко. — Експертиза встановила тривале надходження токсичного препарату. Фармацевтка впізнала вас і визнала, що неодноразово продавала засіб без рецепта. Камери зняли покупки й ваші відвідини палати з термосом. Медсестра пам’ятає гіркоту чаю й різке погіршення стану Лариси після вашого візиту. Нарешті, є цей запис.
Із динаміка пролунав голос Олега, який розповідав Дарині про три місяці отруєння. У тісній кімнаті кожне слово звучало особливо виразно. Дорошенко зупинив відтворення й спитав, чи заперечує обвинувачений, що голос належить йому.
Савчук промовчав.
Слідчий додав свідчення потерпілої, медичну фіксацію її травм і зізнання обох охоронців. Він запропонував Олегові перестати заперечувати очевидне й дати правдиві свідчення, які могли бути враховані судом.
Олег нарешті підвів голову. Замість відповіді він зажадав адвоката…
