— Іноді думаю про це, — нарешті промовила вона. — Я сумую за знайомою культурою і за тим, як жінки поруч із нами вміли підкреслювати свою жіночність.
За кордоном її влаштовували порядок, стабільність і зрозумілі правила. І все ж часом їй хотілося, щоб супутник притримав двері, допоміг надягти пальто або сам оплатив вечерю. Не тому, що вона не здатна подбати про себе, а тому, що в таких жестах відчувала увагу й звичний розподіл ролей.
Там такі знаки галантності траплялися значно рідше, і за сім років Оксана так і не перестала за ними сумувати. Вона вже перейняла спокійне ставлення до зовнішності й навчилася не залежати від чужої оцінки, але повністю відмовитися від близьких їй уявлень про стосунки не змогла.
Ми допили захололу каву, обійнялися й розійшлися кожна у своїх справах. Дорогою додому я ще довго поверталася думками до нашої розмови. Те, що в одному середовищі здається природним, в іншому викликає подив, і людині між двома укладами доводиться самій шукати відповідну середину.
