Надвечір зазирнула Галя з пирогом, загорнутим у рушник. Поставивши гостинець, вона озирнулася. Сусідка вміла вловити зміну навіть там, де все стояло на звичних місцях.
— А де твій квартирант? — спитала вона, сідаючи на лаву.
— Пішов.
Оксана стояла біля вікна. Галя помовчала, розглядаючи її спину й руки на підвіконні.
— Чи не сталося чого?
— Усе йде так, як має йти.
Із голосу не можна було зрозуміти більше, ніж зі слів. Галя збиралася щось додати, але передумала. Підвелася, поправила рушник на пирозі.
— То хоч чаю наллєш?
— Зараз поставлю.
За пів години сусідка пішла з відчуттям, що розмови про найважливіше так і не вийшло. Оксана провела її, повернулася й знову стала біля вікна, що виходило до лісу. Вечір затягувався по-літньому повільно. Між стовбурами густішала синява, потім окремі тіні зливалися, поступаючись місцем ночі.
Коли він повернеться, вона не знала. За тиждень, за місяць, за три — тут не можна було призначити строк. У самому поверненні Оксана не сумнівалася. Каблучка вже діяла. Вона забиратиме в нього сон, відбиратиме апетит, тиснутиме й пектиме. І думки знову тягнутимуться до цього дому, поки одного дня слідом за ними не рушить і він сам.
На кухні Оксана розгорнула пиріг. Капустяна начинка по краях трохи пересмажилася: Галя пекла так багато років, нічого не змінюючи. Господиня відрізала шматок, налила собі чаю. На трасі вдалині проїхала машина, її гул поступово розчинився. За вікном стояв темний ліс. Оксана їла й чекала, не намагаючись наблизити те, що однаково мало прийти у свій час.
За місяць його відсутності Оксана встигла тридцять разів зустріти новий день і стільки ж вечорів провести в домі без постояльця. На плиті, як і раніше, грівся чайник, хвіртка відчинялася перед відвідувачами, ліс за вікном до ночі зливався в темну стіну. Сільське життя не зупинялося. За городами діти ганяли м’яча, сусіди косили траву, кожен займався своїм.
До Оксани йшли з болем у спині, з важкими снами, з питаннями, яких не вміли поставити в поліклініці. Вона приймала, слухала, добирала трави. Робота заповнювала день. Іноді, провівши одного відвідувача й іще не дочекавшись наступного, вона затримувалася біля вікна й дивилася на дорогу. Погляд не шукав якоїсь певної постаті. Вона просто дозволяла собі цю коротку зупинку й поверталася до справ.
Того вечора постіль уже була приготовлена. Оксана гасила світло в коридорі, коли почула стукіт. Тихий, із паузою, він відрізнявся і від звичної сусідської впевненості, і від переляканого поспіху тих, хто приходить уночі через біду. Здавалося, за дверима довго не могли наважитися підняти руку, а наважившись, усе ще сумнівалися, чи мають право турбувати господарів.
Вона накинула хустку й відчинила.
На порозі стояв Андрій.
Упізнати його вдалося відразу, хоч від недавнього постояльця лишилося небагато. Щоки запали, обличчя стало сірим, під очима залягли майже чорні тіні. Руки дрібно тремтіли. Оксана дивилася на людину, яка ще недавно колола їй дрова й упевнено тримала інструменти, і бачила, до якої міри вона виснажена. Він зустрівся з нею поглядом, тут же відвів очі й заговорив надтріснутим голосом:
— Пробач мені. І допоможи. Більше мені нічого просити.
Кілька секунд Оксана стояла нерухомо. Потім відступила, звільняючи прохід.
Андрій увійшов обережно, ніби ніколи тут не жив і боявся переступити якусь невидиму межу. Коридор був знайомий до останньої дошки, але зараз йому ледве вистачило сил дістатися ним до дальньої кімнати. Він ліг на ліжко в куртці й черевиках. Ні роздягтися, ні поправити подушку вже не міг. Оксана зняла з нього взуття й пішла по трави.
На кухні засвітилося світло. Вона звично перебирала потрібні пучки, думаючи про те, в якому стані повернувся її гість. Із вигляду було ясно: давно не спав як слід, майже не їв, тримався з останніх сил. Відпочинок і відвар могли допомогти, якщо за знемогою не ховалося нічого іншого. Але інше було, і вона знала про це ще до того, як знову ввійшла до кімнати.
Знімаючи з нього куртку, Оксана побачила каблучку. Вона сиділа на безіменному пальці правої руки…
