Олена Андріївна Коваль не збиралася заплющувати очі на жодну деталь. Оформлення затримання просувалося повільно, однак їхати вона не квапилася. Стоячи на узбіччі, полковник мовчки стежила, як співробітники внутрішньої безпеки оглядають патрульну машину й по одному складають знайдені предмети в прозорі пакети.
Вміст автомобіля промовляв сам за себе: під сидінням лежали необліковані купюри, у багажнику виявили кілька комплектів чужих номерних знаків, а серед паперів знайшли порожні протоколи. З кожною новою знахідкою становище Ігоря Данилюка ставало дедалі гіршим. Недавній рум’янець сходив із його обличчя, поступаючись місцем хворобливій сірості.
До Олени підійшов Михайло Романенко й простягнув їй склянку гарячого чаю, налитого з термоса.
«Олено Андріївно, дозвольте супроводити вас до управління. Перший день видався надто важким. Вам не завадило б трохи відпочити».
«Відпочинок зараз потрібен не мені, Михайле». Вона відпила чаю й відчула, як тепло поступово зігріває змерзле тіло. «Струс потрібен їм. Я розуміла, куди їду, але навіть мене вразило таке відверте нахабство. Ви бачили, як Данилюк гатив по машині? Він ані секунди не сумнівався у власній безкарності. Йому навіть на думку не спало, що перед ним може опинитися людина, здатна дати відсіч».
У цей час до них підвели Павла Мельника. Уся колишня самовпевненість зникла: він опустив голову й мав цілковито розбитий вигляд. Паша не виявляв такої люті, як старший напарник, і тепер, схоже, справді шкодував про те, що сталося. Не підводячи очей, він заговорив тремтливим голосом:
«Олено Андріївно, я… Я лише виконував те, що він казав. Данилюк був старшим в екіпажі. Я служу перший рік і не розумів, що так не можна».
У погляді Олени не з’явилося ані співчуття, ані поблажливості.
«Ви не розуміли, що не можна вимагати гроші й залякувати громадян? Не знали, що співробітник зобов’язаний представитися та дотримуватися статуту? Цього навчають із першого дня в академії. Ваша проблема, Мельнику, не в тому, що ви пішли за поганим прикладом, а в тому, що вам забракло характеру сказати „ні“. Тепер відповідати доведеться разом із Данилюком».
Вона повернулася до Романенка.
«Відвозьте обох. Підготуйте документи про відсторонення всього керівництва цієї ланки на час перевірки. Якщо рядові інспектори дозволяють собі таке на дорозі, отже, начальство або бере в цьому участь, або давно втратило контроль. До обіду мені потрібен звіт про всі їхні зміни за останній місяць».
Повернувшись до салону, Олена знову поклала руки на кермо. Пальці стискали його так само міцно, як під час протистояння, але тепер у цьому русі відчувалася не готовність захищатися, а гранична зосередженість перед складним кроком. Затримання двох інспекторів оголило лише верхній шар значно глибшої проблеми. В управлінні напевно вистачало людей, подібних до Данилюка, які за роки безкарності перетворили службу на джерело особистої наживи.
Вона повернула ключ. Двигун старої машини звично й рівно запрацював. Розкоші Олена ніколи не прагнула.
Ця іномарка супроводжувала її в найскладніших відрядженнях, і міняти її на службовий лімузин із проблисковими маячками вона не збиралася, доки сама не відчує, що заслужила на таку зручність. Машина рушила. Позаду залишилися метушня, сині спалахи й двоє зламаних чоловіків, які ще зовсім недавно вважали себе повновладними господарями чужих доль. До управління Олена їхала вже не лише як призначена начальниця. Вона прямувала туди як людина, що відкрито оголосила війну вкоріненій системі.
Боротьба обіцяла бути довгою. Порожня дорога простягалася вперед, а в дзеркалі заднього огляду Олена бачила, як Данилюка саджають до автомобіля для перевезення затриманих. Вона чітко розуміла: те, що сталося, було лише першим кроком.
Будівля дорожньої поліції зустріла її особливою тишею — такою, яка зазвичай буває перед наближенням бурі. Олена ввійшла через головний вхід і замість службової перепустки показала черговому посвідчення. Прочитавши прізвище та звання, той ледь не випустив із руки чашку з чаєм.
Звістка про подію на 42-му кілометрі вже встигла розлетітися всіма відділами. У таких установах чутки випереджають будь-які офіційні повідомлення. Підбори Олени розмірено цокали по лінолеуму довгого коридору, а співробітники, яких вона зустрічала, відступали до стін і проводжали нову начальницю настороженими поглядами.
У цих поглядах змішалися цікавість, неприязнь і погано прихований страх. У приймальні на неї чекав заступник начальника, підполковник Гончаренко — огрядний чоловік із почервонілим обличчям і неспокійними очима, що раз у раз бігали.
Він явно гарячково добирав слушне пояснення.
«Олено Андріївно, от уже не чекали на вас так рано! Ми готували урочисту зустріч на десяту годину». Гончаренко спробував усміхнутися, та на його обличчі з’явилася лише жалюгідна гримаса. «Подія на трасі — жахливе непорозуміння. Данилюк вважається одним із наших найкращих співробітників. Мабуть, перевтомився, нерви не витримали. Ми неодмінно проведемо перевірку й у всьому розберемося».
Олена зупинилася перед ним, обірвавши виправдання. До кабінету вона не зайшла, навмисно залишивши чергових і секретарів свідками цієї розмови.
«Один із найкращих?» — холодно перепитала вона. «Якщо ваш найкращий інспектор намагається сфабрикувати обвинувачення проти водія й погрожує полковникові поліції фізичною розправою, мені навіть важко уявити, на що здатні найгірші».
«Підполковнику Гончаренко, негайно підготуйте документи про відсторонення Данилюка та Мельника до завершення службової перевірки».
Гончаренко завагався й потер вологі долоні.
«Але, Олено Андріївно, тесть Данилюка, Микола Петрович, обіймає серйозну посаду в прокуратурі. Людина шанована. Може, не варто ухвалювати рішення зопалу? Оформимо дисциплінарне стягнення, переведемо Ігоря до іншого району. Нам іще взаємодіяти з іншими відомствами. Навіщо створювати зайвий конфлікт?»
Саме цієї миті Олені належало зробити вибір. Вона могла погодитися на компроміс, стати частиною місцевого кола впливових людей, зберегти зовнішній спокій і заручитися підтримкою прокуратури. Другий шлях вимагав іти до кінця й уже першого дня нажити небезпечних ворогів. Гончаренко завмер, чекаючи на відповідь, а співробітники довкола намагалися не виказувати свого напруження.
Від наступних слів залежало, чи підкориться нова начальниця усталеним правилам, чи почне їх ламати.
«Ви пропонуєте мені торгуватися з власним сумлінням, Гончаренку?» Олена ступила ближче. «Хочете залишити в поліції людину, яку підозрюють у злочині, лише тому, що за нею стоять потрібні зв’язки?»
«Я думаю лише про інтереси управління», — пробурмотів підполковник.
«Інтерес управління — порядок на дорогах, а не можливість для наближених безкарно грабувати водіїв. Якщо Микола Петрович має намір захищати свого зятя, нехай робить це законним шляхом. А якщо ви ще раз поставите чиїсь зв’язки вище за мій наказ, підете слідом за Данилюком. За десять хвилин документи мають лежати в мене на столі».
Олена розвернулася, увійшла до нового кабінету й щільно зачинила за собою двері. Усередині пахло пилом і старими меблями. Підійшовши до вікна, вона подивилася на подвір’я зі службовими машинами. Зараз Гончаренко, найімовірніше, гарячково телефонував Миколі Петровичу, а коридорами вже напевно повзли чутки про божевілля нової начальниці…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
