Та Олена розуміла й інше: виграти цю партію можна лише в тому разі, якщо взагалі відмовитися від нав’язаних правил. Після пережитого долоні ще трохи тремтіли, зате сумнівів не залишилося. Вона вчинила так, як мала.
Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як двері без попередження розчахнулися. На порозі з’явився чоловік у дорогому костюмі. Його обличчя палало від ледве стримуваного гніву. Це був Микола Петрович.
За ним стояв зблідлий Гончаренко, усім своїм виглядом намагаючись показати, що він тут ні до чого. Олена далі переглядала папери, які лежали перед нею, і навіть не підвела голови.
«То це ви Коваль?» — промовив непроханий відвідувач. Його голос тремтів від люті.
«Ви взагалі усвідомлюєте, що накоїли? Мого зятя, шанованого офіцера, затримали, наче вуличного злодія. Вас прислали сюди, і ви вирішили, що тепер маєте право встановлювати власні порядки? Тут давно існують свої правила. Сьогодні ви грубо їх порушили».
Лише тоді Олена повільно підвела очі. Вона відзначила дорогий годинник і доглянуті руки гостя. Перед нею стояла людина, яка звикла відчиняти будь-які двері самою лише посадою.
«По-перше, до цього кабінету заведено входити після стуку, — рівно сказала вона. — По-друге, ваш зять не заслуговує називатися офіцером: він ганьбить форму. І нарешті, дотримуватися встановлених вами правил я не зобов’язана. Мій обов’язок — забезпечувати дотримання закону».
«Ви мене уважно послухайте, любонько». Микола Петрович наблизився до столу й навис над Оленою. «Уже завтра я доб’юся такої перевірки, що ви не встигнете зібрати речі. Негайно відпустіть Ігоря. Ситуацію ще можна владнати: представимо те, що сталося, навчальною перевіркою пильності й забудемо про все. Відмовитеся — ваша кар’єра скінчиться, ледь розпочавшись».
Олена підвелася з-за столу. Вона поступалася відвідувачеві зростом, але поруч із нею він раптом перестав здаватися поважним. Із шухляди вона дістала диктофон, який працював від тієї миті, коли Микола Петрович увірвався до кабінету.
«Тиск на розслідування та погроза посадовій особі під час виконання службових обов’язків, — спокійно перелічила вона. — Ви самі ускладнюєте своє становище, Миколо Петровичу. Цей запис разом із матеріалами щодо вашого зятя буде передано вищому керівництву прокуратури. А перевірки я не боюся — нехай починають хоч завтра. Заодно попрошу провести аудит фінансових документів управління за останні три роки. Упевнена, Гончаренко зможе багато розповісти, якщо за співпрацю йому запропонують пом’якшення відповідальності».
Підполковник, який стояв у дверях, здригнувся й зблід іще дужче. Тепер він остаточно зрозумів: Олена готова йти до кінця, навіть якщо для цього доведеться спалити всі мости. Микола Петрович на кілька митей утратив дар мови.
Він звик, що самої лише посади досить, аби будь-який співрозмовник відступив. У цьому місті його ім’я викликало майже безумовний страх, однак звичний прийом уперше не спрацював. Жінка перед ним не збиралася поступатися.
«Ти ще пошкодуєш», — видушив він із себе, різко розвернувся й вийшов, ледь не зачепивши плечем Гончаренка.
Олена опустилася в крісло. Вона не могла знати, чи була погроза порожнім блефом, але не сумнівалася: удар у відповідь неодмінно буде. Розмірковувати про нього зараз не було часу. Вона наказала запросити Романенка.
«Михайле, — звернулася вона до майора, який увійшов, — починаємо операцію „Чистий обрій“. Усі патрулі в місті й на трасах слід негайно замінити тими співробітниками резерву, яким ми довіряємо. Відсторонених зберіть в актовій залі. Я хочу подивитися їм в очі. І ще раз перевірте особисті шафки Данилюка та Мельника. Там може виявитися щось серйозніше за необліковані гроші».
Романенко коротко кивнув. У погляді начальниці палав той особливий вогонь, який свідчив, що все це для неї давно перестало бути звичайним службовим завданням. Управління завирувало. Співробітники внутрішньої безпеки заходили до кабінетів і починали вилучати журнали та комп’ютери…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
