— Дякую.
Ольга вже збиралася йти, як дівчинка різко піднялася і майже бігом наздогнала її.
— Тітко! — Дівчинка доторкнулася до рукава і шепнула так, ніби боялася, що почують дерева: — Мама сказала передати. Якщо хочеш жити, завтра вранці не виходь з дому першою. Твій чоловік — ошуканець.
Слова прозвучали дивно й безглуздо. Особливо «якщо хочеш жити» — як у поганому серіалі. Ольга навіть не одразу знайшла, що відповісти.
— Що? — видихнула вона. — Дівчинко, ти… Ти про кого?
Але дівчинка вже відступила на крок. І в її очах не було ні сміху, ні гри. Тільки тривога.
— Не виходь першою, — повторила вона. — Просто не виходь. І не кажи йому, що знаєш.
І втекла назад до жінки.
Ольга постояла ще секунду, потім озирнулася на парк, ніби шукала камеру, яка зніме її реакцію. Нічого не було. Звичайний парк, звичайний ранок, звичайні люди.
«Маячня», — подумала вона і пішла до зупинки.
Але що далі вона йшла, то сильніше відчувала, як слова чіпляються за внутрішню стінку голови. Як скалка. Дурна скалка. Неприємна. «Не виходь першою». Чому? Першою… Чому не «не йди додому», «не сідай у машину», «не відчиняй двері»? Чому так конкретно?
На роботі Ольга намагалася забути. Друкувала платіжки, звіряла рахунки, відповідала на дзвінки. Але раз у раз ловила себе на тому, що дивиться у вікно і згадує очі дівчинки. Не дитячі. Занадто серйозні.
Увечері Артем прийшов пізно, як зазвичай останнім часом. Мовчки поїв, потім сказав:
— Завтра рано встану. Є справа.
— Ти останнім часом увесь час рано, — спокійно зауважила Ольга. — Може, розкажеш, що за справа?
Артем помовчав, потім знизав плечима:
— Звичайна. По роботі. Не забивай голову.
І пішов у душ.
Ольга залишилася на кухні й раптом відчула дивну порожнечу. Не образу. Не злість. А саме порожнечу. Ніби людина поруч із нею поступово ставала чужою. І вона це бачить, але ще не наважується визнати. Вночі вона майже не спала. Слухала, як Артем перевертається, як встає, як човгає в коридорі капцями. О другій годині ночі він справді вийшов на кухню і тихо говорив по телефону, намагаючись не шуміти. Ольга не підводилася. Не тому, що не хотіла чути, а тому, що боялася почути.
Вранці будильник продзвенів як завжди. Ольга встала, пішла на кухню, поставила чайник. Артем вийшов уже одягнений.
— Я піду, — сказав він.
— Ти ж зазвичай снідав, — машинально відповіла Ольга.
— Немає часу.
Він швидко взувся, застебнув куртку. Підійшов до неї, коротко поцілував у щоку, як ставлять галочку, і попрямував до дверей.
Ольга відчула, як усередині все стиснулося…
