«Що вам потрібно?» Її голос тремтів від погано прихованого хвилювання. «Лідіє Степанівно Коваленко? Ми за заявою Оксани Ігорівни Коваленко про шахрайство. Впустіть, будь ласка, нам треба поговорити з вами і вашим сином».
Свекруха відступила, і всі увійшли до квартири. У вітальні на дивані сидів Богдан у домашніх штанях і м’ятій футболці. Побачивши Оксану, він схопився.
«Ти! Що ти тут робиш?» Він обернувся до матері. «Мамо, ти ж казала, що все владнано». «Тихо!» Лідія Степанівна схопила сина за руку.
«Нічого не кажи». «Богдане Романовичу Коваленко?» Дільничний дістав блокнот. «Учора ви отримали від вашої дружини підпис на документі про відмову від власності на цю квартиру. Це так?» Богдан мовчав, кидаючи розгублені погляди на матір. «Відповідайте на запитання». Поліцейський підвищив голос.
«Я…» «Так, вона сама підписала. Добровільно». «Цікаво…» Ірина Анатоліївна відкрила теку й дістала кілька аркушів.
«У нас є нотаріально засвідчена заява Оксани Ігорівни з точною часовою позначкою про те, що підпис було отримано обманним шляхом. Крім того, Оксана Ігорівна одразу після підписання звернулася до нотаріуса із заявою про недійсність цього документа. І, що найцікавіше, спробу переоформлення квартири на Софію Романівну Коваленко було заблоковано службою реєстрації через обтяження».
Лідія Степанівна опустилася на стілець, обличчя її стало сірим. «Це… це якась помилка. Ми не хотіли нічого поганого. Просто Софія виходить заміж, їй потрібне житло». «Ви намагалися незаконно заволодіти майном?» Дільничний записував у блокнот. «Це шахрайство. Стаття про шахрайство. Строк — до п’яти років». Богдан схопився за голову.
«Мамо, що ти наробила?» «Ти ж казала, що все законно!» «Замовкни!» Свекруха схопилася, її голос зірвався на крик. «Це все вона!» Вона тицьнула пальцем в Оксану. «Ця хитра стерва все підлаштувала! Вона навмисне вдавала дурепу, а сама…»
