Хоча тепер Максим міг обмежитися керівництвом, іноді він і далі особисто виїжджав на виклики. Заможні клієнтки платили йому настільки добре, що невдовзі він придбав новий позашляховик і почав будувати будинок за містом. На рахунках лежали солідні заощадження, тож можливого закриття фірми він не боявся. Навіть утративши посаду, він міг довго ні в чому собі не відмовляти.
Поки син облаштовував нове життя, Оксана Савчук усі ці роки намагалася дізнатися про його долю. Офіційного повідомлення про загибель вона не отримала. Їй відповідали лише, що Богдан вважається зниклим. Жінка писала до різних служб, зверталася до військового керівництва, домагалася нових перевірок і щоразу отримувала майже однакові безликі відповіді.
Надія не дозволяла їй визнати сина загиблим, але постійне очікування поволі відбирало сили. Оксана помітно постаріла, дедалі частіше хворіла й майже перестала цікавитися тим, що відбувається довкола. Раніше все її життя було пов’язане з єдиною дитиною: вона уявляла його дорослим, думала про майбутню сім’ю та онуків. Тепер уявне майбутнє розсипалося, а в домі стояла така тиша, що часом ставало важко дихати.
Будь-який шум біля хвіртки змушував її здригатися. Оксана підходила до вікна, притискалася чолом до холодного скла й довго дивилася на дорогу, навіть коли там уже нікого не було. Спершу сусіди намагалися підтримувати її, але роки минали, розмови ставали коротшими, а надія в оточення згасала. Лише мати не могла поставити крапку там, де їй лишили одне невизначене слово — зник.
Безсонними ночами жінка думала, кому дістануться її заощадження і хто поховає її, якщо Богдан так і не повернеться. Праця попередніх років здавалася безглуздою. Вона запитувала себе, заради кого берегла дім і відкладала гроші, але відповіді не знаходила. І все-таки вдень знову сідала біля вікна, вдивляючись у дорогу. Поки не було підтвердження смерті, якась частина її й далі чекала знайому постать біля хвіртки.
Дім тим часом старів. Двір заріс бур’яном, паркан похилився, а старий дах почав протікати. Під час дощу вода капала просто біля ліжка. Оксана розставляла тази й відра, але лагодити щось не намагалася: бракувало ні сил, ні бажання. Поступово байдужість стала такою важкою, що вона подовгу лежала обличчям до стіни й чекала, коли скінчиться черговий день…
