— Вибачитися? — Юля не змогла приховати сарказм. — За що саме? За те, що полювала на мого чоловіка пів року? За те, що вчора влаштувала виставу на своєму дні народження?
— За все, — Крістіна підняла очі, і в них читався такий біль, що Юля мимоволі пом’якшала. — Я… я вчинила жахливо. Знаю. Але коли я зустріла Борю знову, коли побачила його таким, яким пам’ятала — добрим, уважним, сильним, — я не змогла втриматися. Мій шлюб розвалився, я була одна, нещасна, і він був як рятівне коло.
— Він одружений, — нагадала Юля жорстко. — У нього сім’я. Двоє дітей.
— Знаю, — Крістіна кивнула. — І розумію, як це звучить. Егоїстично, підло, огидно. Але почуття не питають, можна їх відчувати чи ні. Вони просто є.
Офіціантка принесла каву, і вони помовчали, поки та розставляла чашки. Юля взяла свою, зробила ковток — гарячий, міцний, обпікаючий язик. Потрібен був цей біль, щоб не втратити фокус, не дати себе розжалобити.
— І що тепер? — запитала вона. — Ти прийшла просити вибачення чи оголосити, що забираєш мого чоловіка?
— Я прийшла сказати, що відступаю, — Крістіна подивилася прямо в очі. — Вчора, після того як ви поїхали, я багато думала. Про те, що роблю. Про те, якою я стала. І зрозуміла: я не хочу бути тією жінкою, яка руйнує чужі сім’ї. Я не така. Або, принаймні, не хочу бути такою.
Юля відчула, як усередині щось тьохнуло. Вона очікувала чого завгодно — нових нападок, маніпуляцій, сліз. Але тільки не цього. Не капітуляції.
— Ти серйозно? — недовірливо запитала вона.
— Абсолютно. — Крістіна дістала з сумки телефон, показала екран. — Там було повідомлення Борису: «Борю. Мені дуже шкода за вчорашнє. Думаю, нам не варто більше зустрічатися. Я їду з міста, знайшла роботу в іншому місці. Будь щасливий!». Відправила пів години тому.
Юля дивилася на екран, перечитуючи слова, і не могла повірити. Все так просто? Крістіна відступає. Проблема вирішена. Шлюб врятований.
— Чому? — запитала вона. — Чому ти змінюєш рішення?
— Тому що вчора я побачила, як Боря дивився на тебе, коли ти йшла, — Крістіна прибрала телефон. — І зрозуміла, що він кохає тебе. Може, не так пристрасно, як раніше. Може, втомився, заплутався, шукає чогось нового. Але кохає. А я? Я була для нього лише ностальгією. Втечею від реальності. Якби ми були разом, рано чи пізно він би все одно повернувся до тебе. У думках, у порівняннях, у жалі. І я не хочу бути вічно другою.
Слова звучали щиро, і Юля раптом зрозуміла, що Крістіна справді страждає. Не розігрує виставу. Не маніпулює, просто говорить правду — гірку й чесну.
— Я не знаю, що сказати, — зізналася Юля.
— Не треба нічого говорити. — Крістіна встала, залишивши гроші на столі. — Я просто хотіла, щоб ти знала. Борис вільний. Борись за нього, якщо хочеш. Або відпусти. Але це вже між вами. Я більше не беру участі.
Вона вийшла з кафе, залишивши Юлю сидіти з кавою, що вистигала, і вихором думок у голові. Юля сиділа в спорожнілому кафе, дивлячись у вікно на перехожих, і намагалася усвідомити, що щойно сталося. Крістіна відступила. Просто так. Без боротьби, без драми, без спроб утримати Бориса. Це мало б тішити, мало б приносити полегшення, але натомість усередині зростало дивне почуття — порожнеча, змішана з розгубленістю.
Тому що тепер не було на кого звалити провину. Крістіна пішла зі сцени, а проблеми у шлюбі залишилися. І якщо Борис повернеться — а він повернеться, Юля це відчувала, — то що далі? Вони просто продовжать жити, як раніше? Вдавати, що нічого не сталося? Поки через кілька років не з’явиться нова Крістіна? Або він сам не піде остаточно?
Юля дістала телефон, написала Борису: «Мені потрібно тебе побачити. Сьогодні ввечері. У парку біля озера, де ми познайомилися. О сьомій». Відповідь прийшла майже відразу: «Буду».
Вона повернулася додому до обіду. Віра Петрівна готувала борщ. Діти сиділи у вітальні перед телевізором, розглядаючи якийсь мультфільм. Звичайна суботня картина, безтурботна й спокійна. Тільки всередині у Юлі все кипіло.
— Максиме, Катю, обідати! — покликала свекруха, розливаючи суп по тарілках.
Діти неохоче відірвалися від екрана, розсілися за столом. Катя відразу взялася розповідати щось про мультик, про принцес і чарівні замки. Максим мовчав, уткнувшись у тарілку — одинадцятирічне похмуре мовчання, яке батьки списували на перехідний вік.
— Мам, а коли тато повернеться? — раптом запитав він, не піднімаючи очей.
Юля завмерла з ложкою на півдорозі до рота.
— Скоро, сонечко. У нього робота.
— Брешеш. — Максим підняв погляд, і в його очах була така доросла туга, що Юля відчула укол провини. — Ви посварилися. Я чув, як ти плакала вночі.
Віра Петрівна зупинила руку з хлібом, дивлячись на онука зі здивуванням. Катя перестала базікати, переводячи погляд із брата на матір.
— Максиме, — почала Юля обережно. — Дорослі іноді сваряться. Це нормально.
— Не нормально, коли тато їде. — Хлопчик відсунув тарілку. — У Льохи батьки так посварилися, а потім розлучилися. Ви теж розлучитеся?
— Ні! — Катя підхопилася зі стільця, і очі її наповнилися сльозами. — Мамо, скажи, що ні!…
