Того ж вечора Олена зателефонувала Дарині й передала прохання батька. Донька пообіцяла поговорити з сестрою, не схиляючи її ні до згоди, ні до відмови. Рішення мало залишитися за Кристиною.
Наступного дня Дарина повідомила, що та готова побачити Олега, але хоче, щоб молодша сестра була поруч. Олена теж мала прийти, якщо зможе. Кристина не пояснила навіщо. Можливо, боялася залишитися з батьком наодинці, потребувала свідків або просто хотіла бачити біля себе людей, яким уже почала довіряти.
Олені найменше хотілося бути присутньою на зустрічі колишнього чоловіка з донькою, покинутою ним задовго до їхнього шлюбу. Однак прохання виходило від Кристини, і відмовити вона не змогла.
Місцем обрали те саме кафе. Кристина зізналася Дарині, що воно стало для неї особливим: тут у її житті з’явилася сестра. Можливо, тепер тут же з’явиться батько — або зникне остаточно, вже після чесної розмови.
Олег прийшов раніше. Крізь вікно Олена побачила його за столиком: він обома руками тримав чашку й повільно повертав її на блюдці. За минулий місяць сивини ніби побільшало, постава втратила колишню самовпевненість. Або раніше дружина просто не дивилася на нього збоку.
Коли всередину зайшли Олена, Дарина й Кристина, Олег одразу підвівся. На старшу доньку він дивився з такою сумішшю болю, страху й надії, що звичне привітання далося йому насилу.
— Здрастуй, Кристино.
— Добрий день.
Вона не назвала його батьком, але Олег, здається, і не розраховував почути це слово. Усі четверо сіли. Офіціантка принесла меню, якого ніхто не відкрив, а потім поставила чай. Чотири чашки виглядали спробою надати тому, що відбувається, вигляду звичайної сімейної зустрічі, хоча нічого звичайного в ній не було.
Олег зізнався, що сотні разів подумки репетирував цю розмову. Тепер заготовлена промова здавалася йому безглуздою й порожньою.
— Тоді не виголошуйте промову, — сказала Кристина. — Відповідайте просто: навіщо ви прийшли?
Він довго вдивлявся в її обличчя, ніби вперше дозволив собі побачити не немовля на старому знімку і не далеку постать, за якою таємно стежив, а дорослу доньку.
— Я хочу сказати, що мені шкода. Звичайного «вибач» тут недостатньо. Я обрав найлегший шлях замість правильного, виявився боягузом і допустив, щоб ти росла без батька, хоча він був живий і перебував зовсім недалеко.
— Чому ви не були поруч?
Олег не відвів очей. Він боявся відповідальності, осуду матері й руйнування красивої картини життя, яку будував для оточення. Але найбільше боявся подивитися в очі доньці й побачити там власну підлість. Страх багато років називався різними словами — обережністю, турботою про сім’ю, неможливістю щось змінити, — однак залишався звичайнісіньким боягузтвом…
