Кристина слухала нерухомо. Її обличчя не виражало ні гніву, ні готовності пробачити. Вона ніби давала йому можливість висловити правду, але не збиралася полегшувати цей процес співчуттям.
Олег кілька разів починав наступну фразу й зупинявся. Олена добре знала ці паузи: раніше в них зазвичай народжувалася зручна версія, здатна згладити конфлікт. Тепер Кристина не заповнювала мовчання й не підказувала йому виправдань. Дарина напружено стежила за батьком, а Олена вперше бачила, як він змушений обходитися без звичної влади над розмовою. Старша донька дозволяла говорити, але напрямок і міру близькості визначала сама.
Олег продовжив. Він не мав права просити негайного прощення: старша донька могла ненавидіти його стільки, скільки буде потрібно, навіть усе життя. Але він хотів, щоб вона знала — не минало дня, коли він не думав про неї. Він бачив її перший шкільний знімок, знав про закінчення навчання й роботу, потай стежив за дорослішанням, хоча так і не наважився з’явитися.
— Цього недостатньо, — тихо сказала Кристина.
Олег погодився: жахливо недостатньо. Двадцять шість років не можна замінити словами, а спостереження здалеку не схоже на батьківство. У нього лишилися тільки визнання і ще дещо, що слід було віддати давно.
Він дістав конверт і поклав перед нею. Усередині були документи на ту квартиру, в якій Лариса Петрівна колись поселила Оксану з донькою. Тепер Олег переоформив житло на Кристину. Там само лежали папери про рахунок із грошима, які він відкладав роками, все не наважуючись передати.
Кристина не торкнулася конверта.
— Ви сподіваєтеся заплатити за моє прощення?
— Від такого вчинку не відкуповуються. Ці кошти — не плата, а твоє право. Ти моя донька і мала отримати те саме, що отримувала Дарина: освіту, підтримку й упевненість, що завтра не залишишся без допомоги. Повернути тобі дитинство я не можу, але й далі утримувати те, що належить тобі, було б іще однією підлістю.
Дарина мовчала, переводячи погляд із батька на сестру. Під столом вона міцно стискала власні пальці. Олена бачила, як важко доньці бути присутньою при порівнянні двох дитинств: своє вона вважала щасливим, а тепер кожен спогад мимоволі зіставляла з тим, чого не мала Кристина.
Кристина відмовилася. Вона завжди сама заробляла й не збиралася залежати від людини, яка була відсутня в її житті. Олег відповів, що знає, як добре Оксана її виховала, і сам, імовірно, не зумів би зробити краще.
— Візьми не заради мене, а заради своєї мами. Вона все життя працювала на двох роботах, щоб у тебе було все необхідне. Оксана заслуговує, щоб її донька тепер жила гідно.
При імені матері у спокійному обличчі Кристини вперше з’явилася тріщина.
— Ви пам’ятаєте, як її звали?
Олег відповів, що не забував. Він кохав Оксану — незріло, егоїстично, по-своєму, але кохав. Коли вісім років тому дізнався про її смерть, уперше за довгий час плакав без сорому, як хлопчисько. Йому хотілося прийти до Кристини, однак навіть горе не зробило його сміливішим.
За столом запанувала тиша. За вікном повільно падав м’який грудневий сніг. Він нагадував про наближення свят і дитячу віру в дива, але Олена вже знала: дива не виправляють минулого. Іноді люди лише знаходять у собі сили визнати невиправне й перестати примножувати завдану шкоду.
Нарешті Кристина сказала, що не знає, чи зможе колись пробачити. Сьогодні — точно ні. Олег кивнув, приймаючи навіть цю відповідь як більше, ніж заслуговував…
