Після паузи Кристина додала, що все ж готова спробувати пізнати його. Поки що не як батька — це звання треба заслужити, — а як людину, яка колись була частиною життя Оксани. Олег опустив голову, і в його очах знову з’явилися сльози.
Олена спостерігала за ним зі складним почуттям. Чоловік, якого вона вважала нездатним на щире переживання, плакав перед донькою, покинутою ним на двадцять шість років. Чому він не міг бути таким раніше? Чому визнання прийшло лише після смерті матері, розлучення й повного руйнування звичного життя? Відповідей не існувало, а їхній пошук уже нічого б не змінив.
Олег прошепотів подяку. Кристина чесно відповіла, що дає йому значно більше, ніж він заслуговує. Потім усе-таки взяла конверт і прибрала до сумки.
— Не тому, що мені потрібні ваші гроші. Мама все життя працювала, щоб я ні в чому не потребувала. Ці кошти — визнання її праці, жертв і любові. Я прийму їх на пам’ять про неї, а не як ціну за ваші вчинки.
Олег не зміг відповісти. Дарина раптом підвелася, обійшла стіл і обійняла батька. Спершу він завмер, потім притис молодшу доньку до себе й сховав обличчя в її волоссі.
— Пробач мені, Дашуню. За маму, за Кристину, за роки брехні, в яких я змусив жити вас обох.
— Я знаю, тату, — повторила вона. — Знаю.
Олена відчула, як напруження в грудях трохи слабшає. Це ще не було прощенням; можливо, до нього лишалося дуже далеко. Радше прийшло прийняття того, що Олег виявився поганим чоловіком, часто чинив підло, але все-таки був батьком Дарини. Донька любила його не за бездоганність і не за материнським наказом, бо любов дитини рідко підкоряється справедливому розрахунку.
Кристина дивилася на їхні обійми без заздрощів. Потім подякувала Олені за присутність. Та нагадала: Кристина сама попросила її прийти.
— Бо ви теж пов’язані з цією правдою, — пояснила дівчина. — Ми всі опинилися всередині однієї історії. Якщо хочемо йти далі, не можна знову ховати її частини й проходити через них поодинці.
Олена усміхнулася. У двадцять шість Кристина міркувала мудріше за людей, які були майже вдвічі старші. Життя змусило її рано навчитися бачити речі без зручних прикрас.
Вони покинули кафе не однією дружною сім’єю і не людьми, між якими раптом зникли образи. Олег і Кристина лише домовилися про можливість наступної розмови. Дарина, як і раніше, любила обох батьків і не збиралася обирати. Олена не повернулася до чоловіка й не переглянула рішення про розлучення. Але вперше ніхто не брехав про те, ким є і що здатен дати іншому.
До свята лишалося кілька тижнів. За цей час Дарина й Кристина продовжували зустрічатися, Валентина Степанівна звільняла місце за столом ще для однієї гості, а Олена звикала до думки, що нова сім’я може складатися не за заздалегідь заданим малюнком. У ній не потрібно було зображати ідеальність; досить було говорити правду й приходити, коли на тебе чекають.
Святковий вечір вони вирішили провести вчотирьох: Олена, її мати й дві доньки Олега. Маленька квартира не могла запропонувати розкоші великого дому, але Валентина Степанівна завчасно дістала найкращі тарілки й кришталеві келихи зі старого серванта. Кристина прийшла вчасно, Дарина допомогла накрити на стіл, а телевізор тихо транслював концерт, знайомий із багатьох минулих зим.
Коли до півночі лишилося небагато, четверо жінок зайняли місця довкола скромного столу. За вікном уже спалахували перші вогні, а в кімнаті було тісно, тепло й спокійно. Олена оглянула обличчя, які ще недавно неможливо було уявити поруч, і зрозуміла: свято вперше не вимагало від неї вдавати…
