Настав час посилити тиск. Я обігнав їх, рухаючись паралельно просіці, і зайняв місце біля вузького проходу між двома великими валунами. Там стежка стискалася, змушуючи людей іти майже по одному. Сигнальну ракету я закріпив заздалегідь, розтяжку зробив тонкою й низькою. Жодної складної хитрості — тільки світло, раптовість і нічні очі, розкриті до межі.
Група підійшла до звуження. Крюк ішов першим. Його черевик зачепив нитку. Пролунав сухий клац, і ракета спалахнула сліпучим білим шипінням. У повній нічній темряві таке світло б’є не в очі, а просто в мозок. Прилад на голові Крюка на мить перетворився на білу пляму; він зірвав його з криком болю. Решта закрили обличчя, відвернулися, посипалися команди, лайка, панічні вдихи.
— Назад! — заревів Лис, падаючи в сніг.
Один із бійців, засліплений і оглушений, натиснув на спуск. Черга прошила кущі, зрізала гілки й пішла в порожнечу. Гуркіт прокотився лісом важкою хвилею. Вони самі видали себе, самі позбавили себе слуху, самі розсипали стрій.
У нічному лісі постріл не тільки лякає. Він краде слух у того, хто натиснув на спуск, на кілька дорогоцінних секунд перетворює все навколо на глухий дзвін. Після черги вони вже не чули ні мого кроку, ні власного дихання, ні того, як сніг осипається з гілок. Їхня зброя, призначена повернути контроль, на мить зробила їх сліпими й глухими.
Поки ракета шипіла, я зробив ривок. Низько, майже торкаючись снігу руками, вийшов із-за поваленого кедра й ударив по тому, хто стріляв. Ми впали в замет. Він устиг тільки коротко вдихнути. За секунду його автомат уже лежав осторонь, а сам він без руху сповзав у тінь. Ракета догоріла, і ліс знову став чорним. Тільки тепер ця темрява здавалася їм куди щільнішою. Після спалаху вони бачили перед собою лише кольорові плями.
— Романе! — Крюк шарив руками в темряві. — Романе, озвися!
Відповіді не було.
— Він зник, — у голосі останнього бійця прорізалася істерика. — Як ті двоє. Нас тут усіх по одному заберуть. Це не людина.
— Закрий рота! — гаркнув Лис, але його голос уже тремтів.
Крюк спробував повернути керування. Схопив бійця за комір, притягнув до себе.
— Слухай. Заплющ очі на кілька секунд. Дай їм звикнути. Ніякої магії немає. Тут працює спеціаліст. Один, може двоє. Нас ріжуть поодинці. Значить, ідемо разом, щільно. До села двісті кроків, там відкрите місце.
Вони підвелися. Тепер їх лишилося троє: Лис, Крюк і один боєць, якого страх уже тримав за горло міцніше за будь-яку руку. За пів години їхній дорогий, упевнений загін перетворився на стиснуту тремтячу групу, що мріяла просто вийти з лісу.
Я йшов паралельно, майже нечутний. Дерева рідшали. Попереду показалася узлісся, а за нею — задній двір Демидової хати. Троє вийшли з лісу й зупинилися. Перед ними, під тьмяним світлом зірок, чорнів обвуглений каркас Бугаєвої машини. Покручений метал, лопнуте скло, в’їдливий запах гару. Не байка. Не сільська вигадка. Речовий доказ того, що сюди вже приходили сильні й пішли не всі.
Останній боєць опустив автомат. Нерви, натягнуті в лісі до дзвону, луснули.
— Я туди не піду, — прошепотів він, задкуючи. — Не піду. Це місце прокляте.
— Стояти! — Лис вихопив пістолет і наставив йому в спину.
Але страх перед невідомим виявився сильнішим за страх перед начальником. Боєць розвернувся й кинувся назад у ліс, ламаючи кущі. Лис вистрілив йому вслід, але руки тремтіли, і куля пішла в нічне небо.
Їх залишилося двоє. Лис і Крюк стояли на краю двору, дивлячись на темну хату. У вікнах не було світла. Дім здавався мертвим, але обидва знали: саме там міститься причина їхньої ганьби. Лис важко дихав, обличчя його осунулося, погляд метався.
— Спалимо, — процідив він. — Спалимо цю хату разом із дідом і підемо.
Він ступив до ґанку. Крюк рушив слідом, тримаючи автомат напоготові. Лис дістав запальничку. Полум’я здригнулося в його руках, і в цю мить я вийшов із тіні лазні…
