Їх було шестеро. Йшли грамотно, не купою, а розтягнутим ланцюгом, з інтервалами, щоб один різкий удар не накрив усіх одразу. Попереду рухався високий широкоплечий чоловік у білому маскувальному халаті. Автомат із глушником лежав у нього в руках упевнено, а дорогий прилад нічного бачення на голові повільно повертався з боку в бік разом із ним. Це був Крюк.
За ним ішли четверо бійців, екіпірованих як люди, які не вперше виконують брудну роботу. Замикав колону чоловік у темному пуховику. Навіть здалеку за ходою, за тим, як решта мимоволі озиралися на нього, я зрозумів: Лис прийшов сам.
Добрі були люди для міських нальотів. Для офісних штурмів, підвалів, під’їздів, складів, де світло горить рівно, стіни тримають звук, а жертва найчастіше вже налякана. Але тут усе працювало проти них. Мороз згущував мастило в зброї, батареї в приладах сідали швидше, дихання ставало гучним, а міські легені не вміли брати крижане повітря спокійно. У лісі зайвий вдих чути майже так само ясно, як крик.
Вони вірили техніці. Вірили бронежилетам, дорогим черевикам, раціям, звичці входити першими. Але техніка не рятує від власної голови. Прилад покаже силует, якщо ти дивишся туди, де він є, але не підкаже, що страх уже змусив тебе звузити огляд. Рація мовчить не тому, що зламалася, а тому, що той, хто має відповісти, вже лежить обличчям у сніг. Я бачив, як ці думки почнуть приходити до них одна за одною, і чекав потрібного моменту.
Авангард я пропустив. Крюк і двоє за ним пройшли повз моє укриття. Мені був потрібен хвіст. Спершу треба було відсікти тих, хто прикриває відхід. Двоє замикаючих ішли ближче один до одного, ніж слід. Ліс уже тиснув на них. Один зачепився обличчям за тонку нитку, різко відсахнувся й скинув зброю.
— Що там? — прошепотів напарник.
— Та чорт його знає. Павутина якась… гілка.
Він із роздратуванням здер нитку з обличчя, вилаявся на холод і почав поправляти балаклаву. Цих кількох секунд вистачило. Я вийшов із-за ялини без звуку. Перший осів у сніг, не встигнувши скрикнути. Автомат я перехопив у повітрі, щоб метал не брязнув об промерзлу землю, і плавно опустив тіло за стовбур.
Напарник зробив ще кілька кроків і озирнувся.
— Гнате?
Тиша.
Він напружився. Ствол заходив по боках, дихання почастішало. Людина, що стояла за два метри, зникла без хрускоту, без боротьби, без тіні. Таке ламає впевненість швидше за рану.
— Гнате, годі дуріти, — прошепотів він, але голос здригнувся.
Я обійшов його по сліпій зоні й кинув у кущі грудку мерзлого снігу. Гілки тріснули праворуч. Боєць різко розвернувся на звук. Тієї ж секунди я збив його з ніг і притиснув у заметі. Боротьба була короткою. Невдовзі він обм’як, знепритомнівши. Я стягнув обох у яр, зв’язав руки за спиною, стягнув щиколотки, заткнув роти їхніми ж шарфами. Жити будуть. Кричати — ні. До ранку холод устигне витягти з них усю пиху, але не життя.
Двоє зникли без сліду. Залишилося четверо.
Я пішов за основною групою. Крюк зрозумів недобре швидко. Він підняв стиснений кулак, і ланцюг зупинився. Лис підійшов ближче.
— Де задні?
— Відстали, — коротко відповів Крюк, вдивляючись у темряву.
Він натиснув кнопку рації.
— Гнате, відповідай.
В ефірі шипіла порожнеча. Рації у зв’язаних уже лежали в мене в кишені, вимкнені.
— Гнате, прийом.
Мовчання. Крюк опустив руку. З того, як напружилися його плечі, я зрозумів: професіонал зробив правильний висновок. Вони більше не мисливці. Їх почали різати з хвоста, тихо й методично.
— Коло, — наказав він тихо. — Спина до спини. Дивитися в сектори. Тут хтось є.
— Що значить — хтось є? — прошипів Лис. — Ти казав, дід один.
Один із бійців нервово ковтнув.
— Місцеві ж патякали про прокляття. Машина згоріла, Бугай пропав… Може, тут і справді…
— Заткнися, — обірвав Лис. — Ще слово про казки — сам пристрелю.
Крюк не кинувся перевіряти темряву. Надто досвідчений. Він звелів рухатися щільною групою. До села лишалося менше кілометра, і стояти на морозі означало дати невидимому противникові час. Вони пішли далі, але колишньої впевненості в строю вже не було. Кожен хруст гілки змушував їх здригатися. Запах гару з обгорілих уривків нарешті дістався їхніх ніздрів. Один прошепотів, що пахне паленим. Крюк сказав, що тягне від села, хоча сам чудово розумів: вітер іде в інший бік…
