Мороз міцнішав увесь наступний день. Надвечір термометр опустився майже до сорока нижче нуля. У такі години зимовий ліс перестає бути просто лісом і стає кришталевою пасткою. Звук летить далеко, дихання ріже горло, метал липне до пальців, а будь-яка помилка витягує з людини тепло швидше за кров.
Я сидів за грубим столом у Демидовій хаті й розбирав пістолет. Збройове мастило пахло різко, змішуючись із димом із печі та гірким ароматом сушеного полину. Старий сидів навпроти, не метушачись і не ставлячи зайвих запитань. У руках у нього був шматок старої шкіри; він шив нові піхви для мого ножа, протягуючи товсту нитку впевнено, без тремтіння.
— Тепер вони прийдуть інакше, — сказав я, збираючи механізм. Метал клацнув сухо, чітко. — Лис не дурень. Він втратив людей і обличчя. Привезе тих, хто вміє ходити тихо й стріляти не повз.
Демид не підвів очей.
— Зло завжди думає, що стало розумнішим, якщо вдягло нову шкуру. Візьме залізо важче, чоботи дорожчі — і вірить, що правда злякається. Тільки гординя сліпить гірше за будь-яку заметіль. Вони прийдуть не по правду, Остапе. По помсту. А помста в темному лісі поганий провідник.
Я відклав пістолет. Десять років тому ця людина повернула мені ноги, коли лікарі вже приготували пилку. Повернула не тільки тіло. Повернула відчуття, що у світі ще є речі, які не можна продавати, навіть якщо навколо все продається. Тепер моя черга була тримати цей рубіж.
— Я піду в ліс, — сказав я. — Біля порога зустрічати ризиковано. Візьмуть хату кільцем, і ми опинимося в мишоловці. Треба розбити їх до двору, на дорозі. Нехай повірять у те, у що вже повірило село.
— У прокляття? — в куточках очей Демида майнула усмішка.
— У живий ліс.
Старий встав, підійшов до скрині й дістав важкий овечий кожух.
— Надягни. Твоя міська куртка для такої ночі — папір. У засідці змерзнеш, і тебе візьмуть без пострілу.
Я прийняв кожух. Він був важкий, пах овчиною, димом і часом, зате тепло тримав як маленька піч. Перевірив спорядження: пістолет, магазини, ніж, шнур, ліхтар, кілька сигнальних ракет, які раніше лежали в машині на випадок поломки на трасі. Тепер їм належало зіграти іншу роль.
За моєю спиною Демид засунув дубовий засув. Хата стала фортецею, а я — її невидимим сторожем. Два дні я вивчав підступи й був певен: Лис не поїде до самого двору. Горілий каркас Бугаєвої машини надто добре попереджав. Вони залишать транспорт біля дороги й підуть пішки, зайдуть із тилу старою лісовою просікою, де менше відкритого місця. Туди я й попрямував.
Сніг рипів, але я ступав м’яко, перекочуючи стопу, як учили колись. Мороз гриз щоки, старі шрами на ногах озивалися тупим болем, але всередині все було спокійно. Я готував не поле бою, а сцену. На рівні обличчя протягнув тонкі нитки, майже невидимі в темряві. Вони не мали калічити — тільки торкатися шкіри, чіплятися за одяг, створювати відчуття чужої незримої присутності. На гілках розвісив уривки обгорілої шкіри із салону Бугаєвої машини. Запах гару на морозі особливо їдкий. Він мав увійти їм у горло першим попередженням.
Я не ставив пасток заради крові. Мені потрібна була не смерть, а впевненість, що кожен їхній крок стане запитанням: хто поруч, чому пахне гаром, чому ліс торкається обличчя, звідки приходить звук. У бою проти чисельної переваги найважливіше — вкрасти у ворога ритм. Нехай він зупиниться на секунду, озирнеться, перестане вірити приладам і людям поруч. Секунда в правильному місці коштує дорожче за зайвий патрон.
Закінчивши, я вибрав позицію в густому ялиннику біля неглибокого яру. Просіка звідси проглядалася чудово, а важкі лапи хвої закривали мене з усіх боків. Я сів на повалений стовбур, уповільнив дихання й став частиною темряви. За три години на дальньому кінці просіки з’явилися тіні…
