Дім, у якому Раїса Данилівна так упевнено розпоряджалася, не дістався Марті й Назарові за щасливим випадком. П’ять років Назар підіймав його власними руками: ставив зруб, настилав покрівлю, обшивав стіни світлим сайдингом, вибирав великі вікна, щоб уранці до кімнат заходило сонце. Марта в ті ж роки тримала господарство, їздила на ринок із птицею, закочувала банки до пізньої ночі й відкладала кожну вільну копійку на дошки, утеплювач, кріплення, труби, усе те, без чого дім залишається лише гарною мрією.
Старші діти Раїси Данилівни в цій будові брали участь виключно порадами здалеку. Богдан і Мирослава з’являлися в житті матері та молодшого брата головним чином на екрані телефону. Вони говорили голосно, красиво, з виразом зайнятих людей, у яких хвилини розписані щільніше, ніж міські дороги вранці.
Богдан, за словами матері, був постаттю майже виняткового масштабу: на енергетичному підприємстві він нібито керував цілими потоками тепла й світла. Якщо копнути глибше, з’ясовувалося, що він керував технічним відділом, але Раїса Данилівна віддавала перевагу версії побільше. У її переказах син ставав мало не господарем усіх турбін. Мирослава значилася директоркою підприємства, де випускали пластикові тази, гребінці й табуретки. Вироби часто кривилися, ламалися й тріскалися від першого серйозного натиску, зате слово «директорка» звучало для матері як музика.
Раз на рік ця міська рідня з’їжджалася в село. І щоразу все відбувалося однаково. У старому будиночку Раїси Данилівни їм було тісно, сиро й «не за рівнем». Зручності там ховалися в кінці городу, а мостини рипіли так, ніби скаржилися на долю. Тому сімейний бенкет незмінно переносився до дому Марти й Назара.
— Назаре! — гукнула Марта у відчинене вікно.
Чоловік з’явився з двору, витираючи ганчіркою руки, забруднені мастилом. Широкоплечий, мовчазний, спокійний на вигляд, як трактор, заведений на малих обертах.
— Що знову?
— Твоя мама вже ділить мою веранду. Каже, готуй місце для дорогих гостей. Мангал завтра теж готуй.
Назар подивився вгору, ніби в хмарах могло знайтися рішення, потім важко видихнув. Раз на рік він витримував цей парад родинної величі заради матері й власного спокою. Із паркану зістрибнув дворовий кіт Рудик, смугастий, величезний, з рваним вухом і виглядом старого воїна. Він потерся об Назарів чобіт і хрипко нявкнув, ніби заздалегідь засуджував завтрашню навалу. Кіт теж терпіти не міг цих гостей, особливо нервову болонку Мирослави, яка минулого разу намагалася влаштувати особисте життя з гумовим чоботом біля сараю.
Марта взялася готувати не з любові до рідні. У ній заговорила господарська гордість. Раз уже її дім знову перетворювали на сцену для чужого самовдоволення, стіл мав бути таким, щоб навіть у важливої міської публіки защеміло під ложечкою. Із морозильника вона дістала копчений свинячий окіст, три жирні качки, кільця домашньої ковбаси, шматки сала з м’ясними прожилками. Із погреба на кухню переїхали солоні гриби, огірки в пряному маринаді, капуста з ягодами й кілька банок компоту.
До полудня наступного дня тишу вузької вулиці розірвав рев моторів. Два великі позашляховики втиснулися між парканами, блиснули шибками біля кованих воріт і розчавили на узбіччі лопух, який нікому нічого поганого не зробив…
