Сарказм прослизнув повз них, як вода повз жирну тарілку. Усі рушили до хати, бо звідти тягнуло такими запахами, перед якими міська гордість швидко втрачала поставу. Запечена свинина блищала прозорим соком, качині ніжки вкрилися рум’яною скоринкою, картопля диміла під кропом і часником, а холодні закуски тіснилися на столі, ніби теж готувалися до оборони.
Раїса Данилівна негайно зайняла місце на чолі столу. Богдан, не чекаючи запрошення, потягнувся через тарілки до найбільшого шматка м’яса. Валерія склала губи бантиком і протягнула з томною втомою:
— Марточко, а у вас зовсім нічого легкого немає? Ну салатного листя, авокадо, чогось такого? Ми ж важку їжу майже не їмо. Це все шкідливо.
Промовивши це, вона підчепила виделкою шматок сала розміром із невелику мишу, поклала його до рота й одразу потягнулася за скибкою свіжого хліба.
Марта сіла скраю, взяла собі трохи салату й внутрішньо приготувалася до вистави. Роман уже взявся до холодцю з діловитістю хорошої бетономішалки: щелепи працювали рівно, без пауз і сумнівів.
— От що я тобі скажу, Назаре, — почав Богдан, напихаючи рота й указуючи виделкою в бік брата. — Ти життя повз себе пропускаєш. Не можна сидіти в селі, ніби в норі. Треба рости, розширюватися, розуміти масштаб. Я в себе на підприємстві нещодавно таку систему запустив — економія величезна.
Він не став уточнювати, що «система» зводилася до урізання дрібних витрат для робітників. Без подробиць усе звучало солідніше.
— Слухай старшого брата, — тут же підхопила Раїса Данилівна, підкладаючи Богданові ще ковбаси. — Він людина при ділі, з головою. А ти все в мазуті, все біля залізяк.
Назар поклав виделку. На щоці в нього коротко сіпнувся м’яз. Марта під столом торкнулася його коліна — навіть не лагідно, а попереджувально. Не зараз.
Мирослава тим часом узялася розглядати вітальню з виразом експерта, який зайшов до музею провінційних помилок.
— Марто, ну ці штори… Ти серйозно? Зараз же все роблять простіше, легше, без цього сільського затишку. І диван у вас якийсь завеликий, пів кімнати з’їв. Вікна теж можна було вибрати акуратніші. Будинок узагалі дивно стоїть, не за вітрами.
Марта глянула на свій великий диван, куплений після вдалого продажу фермерських томатів. На ньому Назар міг витягнути спину після довгого робочого дня, і це було важливіше за будь-яку моду.
— Будинок стоїть так, щоб сусідам світла не затуляти, — сказала вона. — А диван великий тому, що людині після дванадцяти годин роботи треба десь лягти, не складаючись навпіл. Це зручна річ. Не така, як ваші пластикові табуретки. Одна в нас під яблунею стояла — першого ж вітру не пережила, тріснула.
За столом стало тихо. Тільки Роман голосно хруснув огірком. Мирослава пересмикнула плечем.
— Ти нічого не розумієш у сучасних матеріалах. Це екологічний полімер.
Після третьої години дня ситість перейшла у звичну фазу повчань. Родичі, знищивши майже все, що Марта готувала з раннього ранку, обм’якли, осміліли й почали пояснювати господарям, як саме треба жити. Це був їхній улюблений порядок: приїхати, виїсти запаси, а потім на десерт подати поради зі зневажливою підливою…
