Раїса Данилівна вирішила, що настав її час.
— Ох, діти, як же мені самій важко, — почала вона й промокнула зовсім сухі очі серветкою. — Паркан хилиться, ґанок гниє, все на мені. Допомоги ніякої.
— Назар минулого тижня перебрав вам паркан і вкопав нові стовпи, — нагадала Марта рівним, майже холодним голосом. — А ґанок він ще навесні перестелив міцною модриною. Ці дошки вас переживуть.
Свекруха відмахнулася, ніби факти були надокучливими мухами.
— Не про такі дрібниці мова. Турбота — це інше. От Богданчик, будь він поруч, давно б мені новий дім поставив. Правда, синочку?
Богдан вдавився качкою. Будувати матері новий дім у його плани явно не входило.
— Ну… звісно, мам. Просто справи, сама розумієш. Графік божевільний. А Назар тут, на місці. Йому й карти в руки.
Валерія, дожовуючи черговий шматок «шкідливої» їжі, промокнула губи серветкою й раптом пожвавішала:
— До речі, Марто, ми з Богданом дорогою обговорили. У вас же господарство велике: птиця, парники, город. А в місті нормальних продуктів не знайти, усе без смаку, усе невідомо з чого.
Марта трохи відкинулася на спинку стільця. Усередині в неї ввімкнулася насторожена, холодна увага, яка з’являлася щоразу, коли гості починали говорити про чужу працю як про безкоштовне диво природи.
— Ми вирішили вам допомогти, — продовжила Валерія з виглядом благодійниці. — Будете щотижня збирати нам коробку. Пару курей, качку, сала кілограми три, овочів, зелені. Ми забиратимемо. Вам же все одно нікуди це дівати, у вас тут воно саме плодиться.
Марта повільно повернула до неї голову.
— І скільки, не посоромлюся спитати, ви збираєтеся за таку коробку платити? Домашня птиця коштує дорого. Копчене сало теж не за гарні очі з’являється.
Тиша впала на стіл важкою кришкою. Навіть Роман перестав жувати.
— Платити? — Богдан підняв брови так високо, що вони ледь не сховалися у волоссі. — Ти серйозно? Між своїми які розрахунки? Ми ж рідня. Ми, можна сказати, позбавляємо вас зайвого. Ви на землі живете, у вас усе росте задарма. Ще радіти повинні, що ми готові це брати.
— І мені теж треба, — швидко вставила Мирослава. — Романові від магазинної їжі зле, а ваше домашнє — інша справа. Готуйте пару ящиків щотижня. Назар хай збирає все до п’ятниці. Тільки м’ясо розбирайте одразу, мені ніколи возитися. Я все-таки керівниця.
Марта перевела погляд на чоловіка. Назар сидів, опустивши очі на скатертину. Його великі руки лежали на колінах, пальці стиснулися так, що побіліли кісточки. Він умів терпіти. Роками мовчав, коли мати порівнювала його з «успішними» старшими. Роками пропускав повз вуха насмішки про мазут, сільське життя й відсутність «масштабу». Але зараз навіть це терпіння пішло тріщинами.
Раїса Данилівна вдоволено закивала, дивлячись на Богдана й Мирославу так, ніби вони щойно вигадали велике сімейне благоустрійство.
— Оце я розумію, вміють люди організувати. А ти, Назаре, слухай старших. Хоч якась користь від тебе буде, не все ж тільки собі загрібати.
Марта окинула поглядом стіл. Від запечених качок залишилися кістки й кілька шматочків на краю блюда. Банка грибів спорожніла. Від окосту лежала сиротлива кісточка. Ці люди приїхали в дорогих машинах, привезли уцінений торт і криві рушники, з’їли майже все приготоване й тепер спокійно складали розклад безкоштовних поставок на майбутнє. Повітря в кімнаті загусло, стало липким, як кисіль…
