Марта затримала погляд на Раїсі Данилівні. Та сиділа з обличчям королеви, упевненої, що всі навколо зобов’язані їй поклонами. Потім Марта перевела погляд на Богдана, який сито колупав зубочисткою біля губ і поглядав у бік вікна, де за воротами поблискувала його машина. Мирослава вже дістала косметичку й поправляла помаду, ніби розмову було вирішено і залишалися тільки деталі доставки.
Марта підвелася. Повільно, без ривка, без ляскання долонею по столу. Просто встала, витерла пальці серветкою й поклала її поруч із тарілкою. На її обличчі не було ні істерики, ні образи, ні звичної господарської втоми. Тільки холодна ясність людини, яка нарешті дорахувала до кінця.
— Зачекайте хвилину, — сказала вона неголосно.
Голос пролунав так рівно, що Роман упустив на підлогу недоїдений огірок.
— У вас син — начальник на енергетичному підприємстві. Донька — директорка заводу. Зять — людина зайнята. І вся ця шанована компанія приїхала бенкетувати за мій рахунок у моєму домі.
Раїса Данилівна різко почервоніла. На шиї в неї проступили плями, очі звузилися.
— Замовкни зараз же, не ганьби мене перед дітьми! — прошипіла вона. — Ти перед ким голос підвищуєш, селючко?
Марта справді замовкла. На кілька секунд. У цій паузі було чути, як на кухні клацнула плита, що остигала. Потім вона заговорила знову, уже голосніше, виразніше, дивлячись по черзі кожному в обличчя.
— Ганьблю? Ні, Раїсо Данилівно. Ви самі з цим чудово справляєтеся. Богдане, великий начальнику, людино проєктів і економії. Машина в тебе стоїть як хороший дім. А матері ти привіз торт, куплений на останньому терміні й майже за безцінь.
Богдан сіпнувся, зубочистка випала в нього з рота.
— Чуєш, ти…
— Сидіти, — обірвала Марта так різко, що кіт Рудик, який дрімав на підвіконні, здригнувся й зісковзнув на батарею. — Я ще не закінчила.
Вона повернулася до Мирослави.
— Директорка заводу хоче, щоб їй щотижня безкоштовно відправляли м’ясо, вже розібране, бо вона зайнята. Авжеж. Ми ж тут просто дихаємо свіжим повітрям, а кури самі стрибають у коробки, сало саме коптиться, банки самі закочуються.
Марта взяла зі столу порожню тарілку з-під окосту й поставила її перед Мирославою.
— Оце «саме» я годую о п’ятій ранку. Оце «саме» Назар тягає, ріже, чистить, коптить, лагодить, вирощує. А ви, дві міські важності з дорогими сумками й вічними повчаннями, приїжджаєте набити животи нашим м’ясом і пояснити нам, які ми невдахи?
Валерія схопилася, стілець за її спиною верескнув по підлозі.
— Богдане, ми йдемо! Я не маю наміру слухати такі образи. Це взагалі за межею!
— Підете, — кивнула Марта й повільно обійшла стіл. — Тільки перед відходом покажемо маленьке диво…
