Не бажаючи визнавати поразку, Інна приїхала ще раз. Вона зібрала біля будівлі місцевої адміністрації тих, хто й далі сумнівався, і кричала, нібито експерта підкупили, документи виготовили наново, а Марфа Остапівна одурманила половину села. Голос ставав дедалі гучнішим, доводи — дедалі безладнішими. Інна вже не переконувала людей, а намагалася перекричати власний страх.
Із натовпу вийшов дід Панас. Він неголосно нагадав, що знав Оксану та її чоловіка майже все життя, бачив обох дочок від немовлят і добре пам’ятає їхні вдачі. Олеся схожа на матір не лише обличчям: та сама тиха наполегливість, та сама нездатність пройти повз чужу біду. У кому впізнавати Інну, дід не знав. Її батьки не продали б рідну людину, не відібрали б дитину й не занапастили б родинну справу заради землі.
Панас зажадав, щоб вона перестала ховатися за іменами померлих. Навколо стало тихо. Люди, які ще хвилину тому стояли близько, відступили від Інни, і в цьому русі було більше осуду, ніж у крику. Вона обвела обличчя поглядом, не знайшла підтримки й пішла до машини. Після того дня прилюдно в селі Інна більше не з’являлася.
Тим часом розслідування набирало хід. Першим на серйозний допит викликали Руслана. Звична спритність зникла, коли перед ним поклали висновок експерта, архівні документи й запис про спробу підкупити Максима. Руслан зрозумів, що заперечення лише збільшить його відповідальність. Рятуючи себе, він почав перекладати все на дружину й докладно розповів, як виник задум.
За його словами, вони вирішили позбутися Олесі, щоб безперешкодно отримати будинок і землю. Через сумнівне шлюбне агентство знайшли іноземця, якому потрібна була залежна молода жінка. Інна й Руслан розуміли, що сімейного життя там не буде, але приховали це. Після від’їзду сестри вони підтримували зв’язок із чоловіком і знали, що в Олесі забрали документи й не дозволяють їй піти.
Руслан зізнався й у тому, що повідомлення про смерть було вигадкою. Жодної достовірної довідки Інна не отримувала. Поминки були потрібні, щоб село перестало чекати на Олесю, а підроблені дарча й довіреність дали змогу оформити майно. Підписи копіювала Інна: ще з дитинства вона вміла наслідувати почерк молодшої сестри. Софію забрали не з турботи про здоров’я. Дитина мала тримати матір у покорі й водночас допомагала створити образ доброчесної тітки.
У свідченнях спливали ті самі деталі, які раніше здавалися розрізненими: поспіх під час оформлення шлюбу, вільний доступ Інни до паперів сестри, упевненість, із якою вона говорила про смерть, і готовність одразу звинуватити Олесю, що повернулася. Кожна частина підтверджувала іншу. Навіть уміння наслідувати почерк пояснювало висновок експерта, а дати розмов збігалися з консульськими відмітками. Слідчому вже не доводилося вибирати між двома сімейними версіями — зізнання одного учасника поєднувало документи й розповідь потерпілої.
Коли Олеся повернулася, подружжя злякалося викриття. Саме тоді з’явилися заява про самозванку, погрози й спроби вплинути на розслідування. Свідчення Руслана збігалися з датами, документами й розповіддю потерпілої. Слідство отримало цілісну картину, у якій кожне попереднє виправдання Інни перетворювалося на доказ умислу. Людина, разом із якою вона будувала схему, тепер сама крок за кроком руйнувала її захист…
