Суд щодо майна завершився без довгих зволікань. Дарчу визнали недійсною, запис про перехід власності скасували, і Олесі повернули належні їй частки в будинку та земельній ділянці. Питання про іншу частину спадщини потребувало окремих процедур, але для неї головним було право переступити рідний поріг не з чужого дозволу. Рішення офіційно підтверджувало те, що Інна намагалася стерти: Олеся жива і є законною господинею своєї частини батьківського дому.
Невдовзі скасували й опіку, отриману Інною на підставі неправдивих відомостей. Батьківські права Олесі відновили. Але документи не могли миттєво повернути дитині пам’ять про матір. Максим від самого початку попереджав про це, а фахівці соціальної служби наполягли на поступовому зближенні. Софію не стали раптово привозити в незнайоме село й оголошувати, що все її попереднє життя було обманом.
Перші зустрічі відбувалися в спокійній кімнаті при дитячому психологові. Худенька серйозна дівчинка сідала поруч із працівницею й насторожено дивилася на незнайому жінку. У пам’яті лишалися лише невиразні відчуття: чийсь теплий запах, погойдування на руках і мелодія колискової, яка іноді виникала уві сні. Обличчя матері Софія майже не пам’ятала.
Олеся не вимагала називати її мамою, не тягнула доньку до себе й не засипала дорогими подарунками. Вона просто приходила в призначений час. Приносила пряникового чоловічка, якого спекла сама, або ляльку-мотанку, пошиту ввечері разом із Марфою Остапівною. Розповідала про бабусю Оксану, про дім із різьбленим ґанком, про батькових бджіл і мед. Говорила рівно стільки, скільки Софія була готова слухати.
Іноді дівчинка ставила одне запитання і після відповіді надовго замовкала. Іноді весь відведений час бавилася лялькою, майже не дивлячись на Олесю. Мати йшла після таких зустрічей із важким серцем, але не показувала розчарування. Їй пояснили, що довіру не можна вимагати як повернену власність. Вона народжується з повторюваного досвіду: людина приходить тоді, коли обіцяла, не сердиться на мовчання й не зникає після важкого запитання. Олеся терпляче давала доньці саме такий досвід.
На одній із зустрічей Олеся дістала заламіновану фотографію. Показала молоду Оксану й п’ятирічну дівчинку поруч, пояснивши, що на знімку вона сама, майже ровесниця теперішньої Софії. Три жіночі обличчя були пов’язані однією лінією — бабуся, донька й онука. Олеся сказала лише, що дуже довго шукала Софійку, йшла до неї здалеку і нарешті дійшла.
Дівчинка розглядала картку, потім обличчя жінки навпроти, знову фотографію. Нарешті обережно торкнулася пальцем щоки маленької Олесі на знімку, а тоді провела тим самим пальцем по щоці дорослої. Вона ніби перевіряла схожість і боялася повірити надто швидко. Потім тихо спитала одне слово: «Мамо?»
Олеся не змогла вимовити відповідь. Лише кивнула, а сльози самі покотилися по обличчю. Софія ще кілька митей сиділа нерухомо. Потім підвелася, зробила короткий крок і притиснулася до матері. Олеся обійняла її дбайливо, не стискаючи надто сильно, ніби все ще боялася сполохати. У кімнаті ніхто не заговорив. Навіть фахівці відвернулися, дозволяючи матері й доньці вперше лишитися всередині спільної тиші…
