Після першої зустрічі зближення тривало без поспіху. Софія то тягнулася до Олесі, то знову замикалася, і мати приймала обидва стани. Вона не намагалася заповнити всі втрачені роки за кілька днів. На черговій зустрічі знову розповідала знайому історію, приносила ту саму ляльку, наспівувала колискову. Дівчинка слухала мелодію особливо уважно: слів вона не пам’ятала, зате впізнавання жило десь глибше за пам’ять. Поступово поруч з Олесею їй стало не страшно мовчати, ставити запитання й брати її за руку.
Коли фахівці вирішили, що перехід можна продовжити вдома, Олеся повезла доньку в село. Батьківський дім зустрів їх сирістю й занедбаністю. За роки без справжньої господарської турботи ґанок перекосився, на стінах проступили вологі плями, а дошки підлоги місцями розійшлися. Під снігом вгадувалися грядки занедбаного городу. Приміщення для зимівлі бджіл стояло з пошкодженим дахом, а вздовж нього темніли порожні вулики, у яких більше не чулося звичного гулу.
Олеся повільно переходила з кімнати в кімнату й торкалася долонею стін. Усе було знайомим і водночас чужим. Тут стояло материнське ліжко, там батько тримав інструменти, біля вікна сестри колись робили уроки. Тепер на речах лежав пил, а спогади озивалися не лише теплом, а й болем. Вона боялася, що повернення виявиться важчим за неволю: там дім жив у пам’яті недоторканим, а тут доводилося бачити, що з ним зробили роки байдужості.
Але поруч була Софія. Дівчинка вивчала кімнати без тягаря материнських спогадів, зазирала за двері, торкалася візерунків на лиштвах і питала, де спала її бабуся. Ці запитання повертали дому не минуле, а майбутнє. На іншому кінці села жила Марфа Остапівна, яка стала для Олесі ріднішою за багатьох кровних родичів. Стара приходила з ганчірками, банками настоїв і незмінною вимогою спершу протопити кімнати, а вже потім віддаватися спогадам.
Софія звикала до нового місця швидше за дорослих. Спершу прокидалася вночі й кликала Олесю невпевнено, ніби перевіряючи, чи має право вимовляти слово «мамо». Олеся відразу озивалася й сідала поруч, поки дихання дитини не ставало рівним. Удень дівчинка охоче ходила до Марфи Остапівни, слухала діда Панаса й поступово перестала ховатися за матір’ю при вигляді сусідів. Вона не забула попереднього життя, але рідний дім перестав здаватися їй чужим.
Про пасіку Олеся заговорила ще взимку. Батькові вулики були порожні й пошкоджені, однак викинути їх вона не дозволила. Кожен оглядала, відокремлюючи те, що можна полагодити. Грошей лишалося небагато, тож відновити все одразу було неможливо. Вона вирішила починати з кількох сімей, а потім розширювати пасіку настільки, наскільки дозволять сили й перший мед.
Навесні Олеся з’їздила до досвідчених пасічників із далеких місць і купила перші сім’ї. Частину коштів виручила сама, частину зібрали сусіди, яким було соромно за колишню недовіру. Вона приймала допомогу не як плату за жалість, а як внесок у спільну справу. Дід Панас узявся лагодити старі корпуси й пояснював, як батько Олесі ставив вулики, щоб ранкове сонце раніше зігрівало льотки. Максим у вільні дні приїздив латати дах приміщення для зимівлі. Марфа Остапівна зауважувала, що молодий інспектор міг би закінчити роботу швидше, але чомусь завжди знаходив ще одну дошку, яку треба замінити.
Олеся не будувала планів далі найближчого дня. Вранці розтоплювала піч, збирала Софію, потім ішла до вуликів або розбирала дім. Увечері зашивала робочий одяг, слухала доньчині розповіді й перевіряла, чи замкнені двері. Звичка чекати небезпеки відходила повільно. Однак тепер стукіт частіше означав прихід сусіда з інструментом, а не появу ворога. Дім зігрівався не лише від вогню: у ньому знову з’явилися голоси, дитячі кроки й очікування завтрашньої праці. До середини весни двір уже було не впізнати, а попереду лишався день, коли все село вирішило прийти Олесі на допомогу…
