Уранці до двору почали сходитися люди. Чоловіки принесли пилки, молотки й дошки, жінки — вапно, відра й їжу, діти відразу знайшли собі заняття серед трісок. Одні ремонтували приміщення для зимівлі, інші вирівнювали майданчики під нові вулики, треті латали дах і ґанок. Дід Панас розпоряджався найголосніше, бо пам’ятав, як пасіка була влаштована за батька Олесі. Йому заперечували, з ним сперечалися, знову бралися до роботи, і шум праці розносився далеко по притихлому селу.
Олеся переходила від однієї групи до іншої, дякувала, подавала інструменти, носила воду. Ще недавно ці люди перешіптувалися про неї за спиною, дехто вірив в історію про самозванку. Тепер вони лагодили її дім. Вона не вимагала від кожного зізнань і не нагадувала про колишні слова. Сама їхня присутність була вибаченням, висловленим не мовою, а важкими дошками, побіленими стінами й полагодженими вуликами.
Опівдні у дворі поставили довгий стіл, нашвидкуруч збитий із дощок. На нього винесли варену картоплю, солоні гриби, темний хліб і все, що люди принесли з собою. Їли гамірно, перекидалися жартами, згадували колишню пасіку. Село, що давно вимирало, на кілька годин знову стало схожим на місце, де ніхто не лишається сам на сам зі своєю бідою. Навіть Марфа Остапівна, яка зазвичай трималася осторонь багатолюддя, сиділа на чолі столу й стежила, щоб Олеся не працювала замість обіду.
Дивлячись на людей, Олеся зрозуміла, що їй повернули більше, ніж стіни й запис у реєстрі. Батьківський дім знову ставав точкою, до якої сходилися сусідські стежки. За Оксани сюди приходили по мед і пораду, за батька обговорювали бджіл і погоду. Інна намагалася перетворити це місце на товар, а тепер воно знову єднало людей. Олеся відчувала себе не гостею з минулого, а частиною живого ланцюга, розірваного на кілька років і нарешті відновленого.
Софія носилася серед дорослих, забруднивши щоки вапном і землею. Вона вже не ховалася від сусідів, сама приносила дідові Панасу короткі дощечки й серйозно питала, куди їх покласти. До бджіл дівчинка підійшла без страху. Стояла біля матері в захисній сітці, спостерігала за льотками й дивувалася, чому одні комахи здаються більшими за інших. Олеся пояснювала їй про матку, робочих бджіл і устрій сім’ї.
Вона розповідала, що у вулику кожен виконує свою роботу, що окрема бджола не може жити без інших і що спільний дім тримається на взаємній турботі. Вимовляючи це, Олеся щоразу відчувала клубок у горлі. Люди, пов’язані однією кров’ю, виявилися здатними на зраду, а маленька бджолина сім’я не існувала інакше як разом. Але тепер поруч із нею теж виникала справжня спільнота — не за назвою, а за вчинками.
Софія швидко освоїлася біля пасіки. Вона запам’ятала, що не можна розмахувати руками й заважати бджолам біля входу, допомагала матері складати чисту тканину, спостерігала, як та оглядає рамки. Увечері дівчинка переповідала Марфі Остапівні все побачене, плутаючи нові слова, а стара слухала з поважним виглядом. Для Олесі ці звичайні розмови були доказом життя, про яке вона мріяла за чужим парканом: донька поруч, дім відчинений, ніхто не відбирає ні ім’я, ні право вийти за ворота.
До осені кілька нових сімей дали перший справжній мед. Його було небагато, продавати майже нічого, але Олеся не засмутилася. Перша наповнена рамка важила більше за велику виручку. У ній з’єдналися батькове ремесло, допомога сусідів, її власна впертість і Софійчине захоплення. Цю рамку вона вирішила віднести Марфі Остапівні — людині, без якої не було б ні пасіки, ні дому, ні самої Олесі…
