Марфа Остапівна стала в домі бажаною гостею, хоч щоразу бурчала, що до нього можна дійти й без особливих запрошень. Софія називала її бабою Марфою й неодмінно садовила поруч із собою. Отримавши рамку першого меду, стара довго розглядала золотаві стільники, провела пальцем по рівних кришечках і відвернулася до вікна, приховуючи сльози, що навернулися. Потім звично сховала хвилювання за ділом.
Вона зіскребла трохи свіжого воску, розтопила його в закопченій ложці й вилила в холодну воду. Олеся й Софія схилилися над блюдцем. Цього разу не було ні дороги, ні гострих наростів, ні ґрат, які Марфа Остапівна колись бачила потай. Віск застиг рівною фігурою, схожою на розкриту квітку. Стара задоволено сказала, що важкий камінь нарешті відпустив серце і тепер можна просто жити, не чекаючи за кожним поворотом лиха.
Та попереду Олесю ще чекало судове розглядання. Засідання відбувалися в старій будівлі найближчого міста. У коридорах пахло пилом, паперами й холодними стінами, люди говорили впівголоса, а кроки відлунювали під високою стелею. Людмила Савчук радила Олесі бути присутньою й дати свідчення особисто. Марфа Остапівна підтримала її: треба побачити тих, хто розпоряджався її життям, і поставити важливу крапку не лише судовим рішенням, а й усередині себе.
На лаві підсудних сиділи Інна й Руслан. Вони зовсім не були схожі на впевнену пару, яка колись обіцяла Олесі прекрасне заміжжя. Руслан згорбився, помітно постарів і раз у раз кидав на дружину злі погляди. Він першим почав співпрацювати зі слідством, переклав на Інну основну провину й тепер ненавидів її так, ніби не брав участі в кожному рішенні. Інна трималася прямо. Від колишньої доглянутості лишилися лише дорогі речі; обличчя осунулося, біля рота лягли жорсткі складки, в очах застиг загнаний блиск.
Коли викликали Олесю, вона підійшла до місця для свідчень спокійно. У залі були люди, які мали оцінювати події сухими юридичними словами, але вона не намагалася їх розжалобити. Почала з пропозиції Інни влаштувати її долю. Розповіла про посередників, поспішне весілля й чужий будинок, де паспорт зник під приводом оформлення. Пояснила, як поступово втратила можливість виходити, телефонувати й доводити власне існування.
Потім говорила про народження Софії. Голос здригнувся лише раз — коли довелося описати, як вона сама зібрала речі маляти й віддала його сестрі, вірячи обіцянці швидкого повернення. Олеся не приховувала своєї довірливості й не намагалася показати себе людиною, яка все розуміла заздалегідь. Саме обман близьких зробив пастку можливою. Вона докладно пояснила, чому дитина тримала її надійніше за будь-який замок.
Після цього розповіла про підготовку втечі: заховані монети, вивчені слова, назву консульства й фотографію в підкладці. Згадала дорогу через пів світу, вокзали, тимчасове посвідчення, зимовий шлях від станції. Коли дійшла до заметілі й миті, в яку заплющила очі в снігу, в залі стало зовсім тихо. Олеся глянула на Марфу Остапівну, що сиділа позаду Савчук, і продовжила вже твердіше.
Вона перелічила виявлені після повернення підробки, брехню про смерть, захоплений дім і загиблу пасіку. Жодного разу не підвищила голосу й не звернулася до підсудних. Сльози, якими колись супроводжувався кожен уривок цієї розповіді, лишилися в маленькій хаті. Тепер події належали не страху, а пам’яті. Олеся проговорювала їх одну за одною й відчувала, що вони більше не керують нею. Коли свідчення закінчилися, суддя спитав, чи хоче вона поставити обвинуваченим запитання…
