Олеся повернулася до Інни. Кілька секунд сестри дивилися одна на одну, і в цій паузі вмістилися роки спільного життя: дитинство в одному домі, смерть батьків, довіра молодшої й розрахунок старшої. Олеся сказала, що здатна зрозуміти користь довкола землі й грошей, хоч і не виправдовує її. Але не розуміє одного — навіщо знадобилося відбирати Софію. Дитина не була потрібна Інні як донька. Вона перетворила живу маленьку людину на тягар на ланцюгу, яким тримала матір.
Інна здригнулася й спершу не знайшла відповіді. На мить її обличчям майнуло щось схоже на сором, але звична злість швидко повернулася. Вона звинуватила Олесю в тому, що тій усе завжди діставалося легко. Мати нібито любила молодшу більше, тиху Олесю всі жаліли, тоді як Інні доводилося самій виборсуватися з бідності й добиватися кожної зручності. Навіть тепер вона говорила не про Софію, а про власну образу.
Олеся вислухала й лише уточнила: отже, за давнє відчуття несправедливості Інна вирішила забрати в сестри все. Потім сказала судді, що запитань більше немає, і повернулася на своє місце. Її рівний крок вразив Інну сильніше за будь-який крик. Та провела молодшу сестру поглядом, ніби вперше помітила: перед нею не довірлива дівчина, якою можна керувати, а людина, що пережила всі наслідки її задуму й лишилася на ногах.
Вирок оголосили на початку нової зими. За шахрайство, підробку документів та інші доведені дії обидва отримали реальні строки. Русланові, який співпрацював зі слідством і докладно розповів про схему, призначили трохи менше покарання. Інна отримала більше. Майно, придбане на кошти від незаконних оборудок, підлягало продажу, а частину вирученого спрямували на відшкодування збитків Олесі.
Сніг знову вкрив дорогу до села. Для Олесі він більше не був лише спогадом про смерть, але в перші заметілі вона мимоволі зупинялася біля вікна й слухала вітер. Потім дивилася на Софію, на дим над дахом, на вкриті на зиму вулики й поверталася в теперішнє. Рішення суду не стерло минулого, зате позбавило Інну й Руслана можливості знову переписати його під себе.
Незадовго до того, як Інні належало вирушити відбувати покарання, вона з’явилася в селі пішки. Машини, на якій вона колись приїздила з погрозами, більше не було. Жінка йшла засніженою вулицею в потертій шубі, осунулася й помітно постаріла. Сусіди дивилися з вікон, але ніхто не вийшов до неї й не поставив запитання. Інна дійшла до будинку з різьбленими лиштвами й довго стояла біля хвіртки.
За вікнами горіло тепле світло. Зсередини долинав голос Софії й тихий брязкіт посуду. Інна піднялася відновленими сходами — тими самими, біля яких колись було зроблено стару фотографію, — і постукала. Олеся відчинила не відразу. Побачивши сестру, вона не відсахнулася й не покликала на допомогу. Просто лишилася у дверях, не звільняючи проходу. Інна попросила впустити її хоча б на поріг…
