Остап подав позов, як і обіцяв. Відступати без боротьби він не вмів, навіть якщо заздалегідь бачив слабкість своєї позиції. Розгляд призначили через три місяці. Увесь цей час я продовжувала жити звично: займалася Данилом, оформлювала розлучення, впорядковувала записи про догляд і чекала.
Лідія Степанівна сама зателефонувала напередодні слухання.
— Я прийду, — сказала вона. — Павло Миронович дуже ретельно готувався. Його воля заслуговує на те, щоб її почули точно.
У залі суду вона з’явилася в тому самому темному жакеті, зі шкіряною папкою. Говорила спокійно й послідовно. Розповіла про три тижні електронного листування, у якому Павло Миронович докладно пояснював рішення, ставив юридичні запитання й виправляв формулювання.
Перед оформленням документів нотаріуска провела з ним понад дві години наодинці. Він відповідав через планшет, жести й умовні сигнали, які заздалегідь описав у листі. За її словами, це була точна, розсудлива людина, яка прекрасно розуміла вартість майна, родинні зв’язки й наслідки кожного рішення. Ознак чужого тиску вона не побачила.
Другою свідчинею стала Ольга Василівна, медсестра з центру відновлення. Вона супроводжувала Павла Мироновича на комісійне освідчення. Говорила коротко: він сам попросив про допомогу, ясно пояснив мету поїздки, пам’ятав дати, імена й обставини, турбувався про онука і не плутався в жодній відповіді.
Потім увімкнули відеозапис. На екрані Павло Миронович сидів у кріслі, випроставшись настільки, наскільки дозволяло тіло. Дивився просто в камеру. Голос Лідії Степанівни за кадром спитав, чи підтверджує він власну волю.
Він глибоко вдихнув і почав говорити. Склади давалися з зусиллям, між ними виникали паузи, але зміст не можна було зрозуміти інакше:
— Оксана… сім років… доглядала сама. Данило… наш. Усе… їм.
Камера не приховувала ціни цих слів. На другому складі напружилася шия, дихання збилося, ліва рука сильніше стиснула підлокітник. Лідія Степанівна не підказувала й не закінчувала фразу. Вона чекала так, як колись чекала я на заняттях. Павло Миронович теж не квапився: збирав повітря, втримував погляд і продовжував, бо хотів залишити не лише підпис, а й власний голос.
Кілька простих слів змусили залу замовкнути. Адвокат Остапа опустив очі. Суддя відклала ручку й ще раз переглянула висновок.
Суд визнав волю Павла Мироновича ясною, добровільною й належно зафіксованою. Підстав скасовувати заповіт і договори не знайшлося, тому в задоволенні позову відмовили. Остап нахилився до свого адвоката; вони кілька хвилин говорили пошепки.
Біля виходу старший син пройшов повз мене мовчки. Я дивилася йому вслід без тріумфу. Перемога належала не мені. Це Павло Миронович, замкнений колись у нерухомому тілі, зумів зробити так, щоб його тихе рішення виявилося сильнішим за гучні вимоги всієї родини…
